Глава 15.День коли я стала собою

Після всіх подій — народження Володимира, хрестин, сімейних урочистостей — у моєму житті з’явилася ще одна важлива дата: випускний.Наша група вирішила не робити з цього гучного свята. Наказ університету залишався категоричним — карантин тривав, хоч і в послабленому режимі.Тому все було стримано: вручення дипломів, кілька фото, а потім — невелика вечеря в ресторані.Я була в простій білій сукні. Волосся розпущене, накручені локони спадали на плечі. Лише червона помада додавала сміливості образу.Коли мені вручили диплом, я раптом відчула, як щось усередині змінилося.— Вітаємо! — сказала кураторка.— Дякую, — відповіла я, стискаючи документ у руках.Ось і все. Так просто закінчився мій студентський період.Після ресторану я одразу зателефонувала Дімі.— Як ви там? Як малюк?— Усе добре, — відповів він втомлено, але щасливо. — Ліля стала зовсім іншою. Багато часу з Володимиром, майже не нервується. У нас усе налагоджується.Це мене справді тішило.Та попереду було ще одне випробування — моє день народження. І розмова про весілля.Наступного дня я вирішила більше не відкладати.— Нам потрібно поговорити, — сказала я Максимові.Він уважно подивився на мене.— Про весілля?— Так. Я не хочу пишного святкування. Я не хочу ховатися під маскою на власному весіллі. Не хочу посміхатися людям, яким байдуже. Не хочу обирати квіти, що подобаються гостям. Я хочу, щоб усе подобалося мені.Максим підійшов ближче.— Тоді так і буде. Обирай те, що подобається тобі. Не думай про гостей.Не думай про батька. Головне — ти.А статус .— Статус — це лише слово. Щастя важливіше.Він зробив паузу.— Я знаю, ти мене не кохаєш, — сказав він тихо. — І я не змушую тебе. Я просто хочу бути для тебе другом, партнером, хорошою людиною. Зараз це рідкість.Його слова зворушили мене до сліз.— Ти правий, — прошепотіла я.Тоді я вперше твердо вирішила: якщо буде весілля — воно буде моїм.Справжнім.Минуло кілька днів, і я ледь не забула про свій день народження, якби батько не нагадав:— Завтра ресторан. Не запізнюйся.Цього разу він запросив усіх — близьких, далеких родичів, партнерів. Йому хотілося продемонструвати свій зв’язок із Максимом, його вплив, майбутнє весілля.Мене це трохи пригнічувало.— Знову все зведеться до бізнесу, — сказала я Максимові.— Нехай говорять, — спокійно відповів він. — Це лише розмови. А вечір — твій. І в мене є для тебе сюрприз.Ранок почався тепло.Максим ніжно поцілував мене в щоку, приніс каву в ліжко й маленьку коробочку.Поруч стояв величезний букет троянд.— З днем народження, — сказав він.У коробочці лежав витончений браслет.Не надто помітний, але неймовірно гарний.Він прекрасний…— Як і ти.Потім телефон почав розриватися.Дзвінки, повідомлення, відеопривітання. Усі хотіли бути першими.Я сміялася, дякувала, і на мить забула про вечір.Перед рестораном я раптом вирішила на щось сміливе.— Підстрижіть мене під каре, — сказала я перукарці.Вона здивувалася.— Ви впевнені?— Так.Коли пасма впали на підлогу, я відчула дивну легкість. Нове лаконічне каре підкреслювало риси мого обличчя.Я одягнула подарований браслет і свою улюблену червону класичну сукню — не з нової колекції, але саме ту, в якій почувалася собою.Коли я вийшла, Максим завмер.— Ти неймовірна… Тобі так личить ця зачіска.— Справді?— Ти прекрасна.Я ледь не розплакалася від його слів.У ресторані батьки були здивовані — і новою зачіскою, і моїм гарним настроєм.Гості підходили один за одним.Подарунки були різні — великі, маленькі, коштовні.Сьогодні я вирішила не звертати уваги на розмови про бізнес. Це був мій день.Діма й Ліля підійшли разом. Володимир мирно спав у неї на руках.— З днем народження, — сказала Ліля щиро.— Дякую.Батько був незвично м’яким. Обіймав мене, робив компліменти.Коли заграла повільна музика, Максим першим запросив мене на танець.Ми танцювали легко, повільно, граційно. Наче в залі нікого більше не було.Я бачила, як мама витирає сльози.Батько посміхається. Гості аплодують.Я почувалася королевою — не через сукню чи ресторан, а через відчуття всередині.Наприкінці вечора батько замовив салют. Небо вибухало спалахами світла.Ми з Максимом запустили ліхтарики.— За що ти загадала? — тихо запитав він.— Щоб усе було по-справжньому.Він притиснув мене ближче.У якийсь момент світ ніби зупинився.Спалахи, музика, шум — усе розчинилося.Я притулилася до нього, відчула тепло його рук… і раптом зрозуміла.Здається, я закохалася.По-справжньому. Усім серцем.Після цього я вже не пам’ятаю, як ми повернулися додому. Не пам’ятаю, чи ми спали.Я лише пам’ятаю одне: того вечора я вперше дозволила собі бути собоюІ це був найкращий подарунок.