Глава 13.Надія на майбутнє .Несподіванка яка змінює все .

Прийшла вже більше двох тижнів.Віруси лютують, бізнес батька зараз у важкому стані. Але Максим підтримує як тільки може, і поступово усе налагоджується. Тато дуже задоволений. Ми з ним майже не спілкуємося, але це нічого.Зараз я почуваю себе набагато краще.Займаюся проєктами, і Максим мені допомагає. Ми відкрили онлайн-проєкти. На жаль, усе не так добре, як хотілося б, але я дуже стараюся.— Ти занадто багато від себе вимагаєш, — якось сказав Максим, коли я вже втретє переробляла ескіз.— Я просто хочу, щоб це було ідеально.— Воно вже прекрасне. Ти бачиш недоліки, а я бачу талант. І його потрібно показати людям.Його слова тоді мене справді зігріли.Він багато допомагає мені у створенні дизайнерського проєкту. Це дуже цікавий досвід. Я майже закінчила навчання — до випуску залишився один тиждень. Кажуть, святкування проводитимуть у кафе, але точно ще не відомо. Усі чекають із нетерпінням.— Ти хвилюєшся через випускний? —запитав Максим увечері.— Трохи. Наче щось закінчується.— Ні, — усміхнувся він. — У тебе тільки все починається.Я сподіваюся, що після закінчення коледжу справи підуть краще.З Дімою я не спілкуюся. Щодо Лілі — теж нічого не знаю. Учора мама подзвонила.— У нас усе більш-менш нормально, — сказала вона. — Ліля трохи капризує…— Трохи? — я ледь усміхнулася.— Добре, не трохи. Але її батько намагається її заспокоїти.Баба Марта задоволена тим, що я погодилася жити з Максимом. Для неї статус — це найважливіше. Але для мене все інакше. Я рада, що знайшла спільну мову з Максимом. І зараз я вже не полонянка, а бізнес-партнерка.Дні минають спокійно. Ми займаємося проєктом, обираємо нові матеріали, пробуємо щось новеньке. Через карантин Максим більшу частину часу проводить зі мною вдома.Одного дня ми вирішили змінити фіранки й переробити балкон.— А якщо зробити щось світле? Більше повітря, — запропонувала я.— Якщо ти це пропонуєш — значить, так і буде, — відповів він. — Я довіряю твоєму смаку.У вітальні стояла велика шафа. Максим вирішив сам її переробити.— Ти серйозно це зробиш сам? —здивувалася я.— А ти сумніваєшся? — він підморгнув. —Подай мені, будь ласка, викрутку.Я спостерігала, як він працює. Це було несподівано й цікаво.— Я не знала, що ти таке вмієш.— Є багато речей, яких ти про мене ще не знаєш, — усміхнувся він.Коли шафа була готова, ми разом її перефарбували.— Обережно, не заляпайся, — сказав він— Пізно, — я показала руки в фарбі.— Тоді доведеться відмивати разом.Ми сміялися, і ця шафа стала для мене особливою — бо ми зробили її разом.До нас часто заїжджає сестра Максима Віталіна, а також його брат із дружиною Кариною та двома маленькими дітьми.Я дуже з ними подружилася.— Ти будеш з нами гратися? — запитав мене старший хлопчик.— А в що граємо?— У супергероїв!— Тоді я точно з вами.Максим спостерігав і тихо сказав:— Тобі личить ця роль.— Яка?Карина працює онлайн, хоча має няню.Вона дуже любить своїх дітей.— Я просто не хочу пропускати їхнє дитинство, — сказала вона якось на кухні.— Це відчувається, — відповіла я. —Вони дуже щасливі.Ми облаштували окрему кімнату для дітей, адже вони часто залишаються з ночівлею.— Думаєш, їм сподобається? — запитала я, розкладаючи іграшки.— Якщо ти це робила — точно сподобається.Ми також трохи оновили кухню. І саме — Якщо ти це робила — точно сподобається  там я відкрила в собі ще дещо — я вмію готувати.Кілька днів тому я спекла лимонний пиріг.— Це ти готувала? — здивувався Сергій.— Так… Якщо чесно, хвилювалася.— Хвилювалася дарма. Це дуже смачно, — сказала Карина.— Ще! — вигукнули діти. Максим нахилився до мене й тихо прошепотів:Я ж казав, у тебе все вийде.Сьогодні я вирішила спекти кекси. Вони теж вдалися.— Ти мене балуєш, — усміхнувся Максим, беручи ще один.— Я просто експериментую.— Якщо це експерименти — я готовий бути твоїм дегустатором щодня.Ми сміялися. У моїй родині вважали, що готувати має тільки прислуга. Я ніколи цього не робила.У родині Максима я почуваюся вільно. Я можу готувати, сміятися, фарбувати меблі, гратися з дітьми, будувати проєкти.І головне — я можу бути собою.Після останніх подій які я пережила я вирішила поговорити з Максимом  ми д довго розмовляли. Було тихо, за вікном світило м’яке світло ліхтарів.— Знаєш, — обережно сказала я, — я давно не бачила батьків. І… здається, починаю сумувати.Максим подивився на мене уважно.Тоді поїдьмо, — спокійно відповів він.— Просто так?А чому ні? Це твій дім.Я зітхнула.— Я не знаю, чи готова говорити з батьком. Після всього…— Не мусиш нічого доводити, — тихо сказав Максим. — Просто поїдемо.Побачиш їх. Решта — як піде.Ми вирішили, що завтра поїдемо в гості.Але не з пустими руками. Я одразу загорілася ідеєю зробити сюрприз.Я вирішила спекти лимонний пиріг — той самий, який мені так добре вдається. Для мами й бабусі замовила в інтернеті невеликі прикраси — ніжні, акуратні. Для батька — класичний годинник.— Я не дуже розбираюся в них, — зізналася я.Довір це мені, — усміхнувся Максим— Твій батько оцінить стриману класику.Я заснула з передчуттям завтрашнього дня.Ранок настав дуже швидко. Сонце світило просто у вікно, пробиваючись крізь нові фіранки. Я потягнулася, позіхнула і відчула дивний мікс хвилювання й радості.Спустившись на кухню, я побачила Максима з чашкою кави.— Доброго ранку, — сказав він, простягаючи мені чашку.— Ти сам?— Прислуга  у відпустці. Я вирішив, що ми впораємося самі.На столі стояла яєчня.— Це ти готував?— Не виглядає катастрофічно, правда?— підморгнув він.Я спробувала.— Це дуже смачно. Ти мене постійно дивуєш.— Мені подобається це робити.Після сніданку ми почали збиратися.Максим одягнув класичний костюм і годинник. Я обрала джинси, білу футболку, акуратний пучок і мінімум макіяжу.— Ти хвилюєшся, — помітив він уже в машині.— Трохи…Він легенько торкнувся моєї щоки.— Все буде гаразд.Коли ми під’їхали до мого батьківського дому, я завмерла. Максим вийшов першим і відчинив мені двері.Усередині був повний хаос. Прислуга бігала, хтось кричав згори.— Чого так довго?! — лунав голос батька з кухні.Мама вибігла з кімнати. Бабуся з’явилася в коридорі й завмерла.— Ого… — сказала вона. — Привіт. Я не очікувала.— Ми вирішили зробити сюрприз, — тихо сказала я.Батько вийшов на поріг. Його очі були круглі від здивування.Максим? Усе в порядку? Бізнес?Нічого не сталося?— Все добре, — спокійно відповів Максим, простягаючи йому подарунок.— Ми просто приїхали в гості.Я вручила мамі та бабусі їхні пакунки.— Це для вас.— Ти пам’ятала… — мама зворушено усміхнулася.Згори знову почулися крики. Я зрозуміла — Ліля і Діма. Я швидко вибігла до машини за їхніми подарунками.Коли вони спустилися, Діма раптом міцно обійняв мене.— Я радий тебе бачити, — сказав він щиро.Ліля ж стояла мовчки, дивилася на мене холодним поглядом.— І тобі привіт, — спокійно сказала я й простягнула їй пакунок.На кухні я відкрила свій лимонний пиріг.— Хто замовляв? — жартома запитав батько.— Спробуйте, — сказала я.Він скуштував.— Смачно. Дуже смачно.Він навіть не знав, що це я його спекла.Я поки не сказала.Максим дивився на мене з таким теплом, що я відчувала це навіть без слів.Ліля ж бурчала:— Чай занадто гарячий… І взагалі, тут душно.Але пиріг їла із задоволенням.Розмови, як завжди, зводилися до бізнесу й грошей.Після цього я попросила Діму поговорити окремо.— Ти виглядаєш виснаженим, — сказала я.Він зітхнув.— Я і є виснажений. Вагітність Лілі дається взнаки. Сподіваюся, після народження дитини стане легше.Візьмемо няню…— Головне, щоб ти не згорів раніше, — тихо сказала я.Про наш онлайн-проєкт я йому не розповіла. Це поки наш із Максимом секрет.Коли ми вже збиралися їхати, батько раптом сказав:Я здивовано подивилася на Максима.Якщо ти хочеш, — сказав він.І ми залишилися.Вечеря пройшла, як завжди: шум, вередування Лілі, прислуга бігає, Діма мовчки погоджується з усім, бабуся уважно спостерігає.Після вечері ми з Максимом залишилися удвох у кімнаті.— Тобі важко тут, — сказав він тихо.— Так… але це частина мене.— Я поруч.Ми більше нічого не обговорювали.Просто лежали в тиші.І так заснули.Завтра буде новий день. І нові рішення.Два дні в батьківському домі пройшли дуже швидко. Мама й бабуся постійно були зайняті якимись новими речами — то обговорювали прикраси, то шукали щось «особливе» в інтернеті, то радилися щодо майбутніх покупок.Я ж трималася осторонь. Намагалася просто спостерігати.Більшість часу чоловіки розмовляли про бізнес. Батько, Максим і Діма сиділи в кабінеті.— Ринок зараз нестабільний, — говорив батько.— Саме тому треба діяти обережно, — спокійно відповідав Максим.— А ти які плани будуєш? — запитав Діма.Максим трохи помовчав.— Є кілька ідей. Поки що рано про них говорити.Я знала — він не любить ділитися планами завчасно. У цьому ми схожі.Розмови були змістовні, короткі, чіткі.Без зайвих слів.Після двох насичених днів ми вирішили повернутися до маєтку Максима.Удома нас уже чекала його сестра Діана. Вона стояла в холі з двома конвертами в руках.— Нарешті! — усміхнулася вона. — Це вам.— Що це? — здивувалася я.Запрошення. Сьогодні ввечері. Було б добре, якби ви прийшли. Сьогодні?! — я розгублено подивилася на неї. — Я ж зовсім не готова…— Не хвилюйся, — Діана махнула рукоюЯ залишила для тебе кілька нарядів у кімнаті. Обереш, що сподобається. Якщо щось потрібно — привезуть за годину.Максим схвально подивився на неї, а потім на мене.— Усе буде гаразд, — тихо сказав він.Я зітхнула.— Я не люблю такі заходи…— І не мусиш їх любити, — відповів Максим. — Ми будемо там недовго.Просто підтримаємо партнерів. Тобі навіть не потрібно ні з ким розмовляти.Просто будь поруч зі мною. Можеш навіть не посміхатися, якщо не хочеш. Головне — щоб тобі було комфортно.Його слова мене трохи заспокоїли.Я піднялася нагору й оглянула речі, які залишила Діана. Сукні, костюми, різні варіанти…Але мій погляд зупинився на одному образі.Сірий класичний костюм. Біла футболка під низ. Легкий вечірній макіяж.Сережки з камінцями. Тонкий браслет.Волосся цього разу я залишила розпущеним — елегантно накручені локони заколола шпилькою з одного боку.Я подивилася на себе в дзеркало.— Це я? — тихо прошепотіла.Коли я спустилася вниз, Максим уже чекав. Класичний дорогий костюм, стриманий годинник, печатка на руці.Без зайвого пафосу.Він на мить завмер.Ти… виглядаєш неймовірно.— Це просто костюм, — усміхнулася я.— Ні. Це ти.Він вирішив сам вести машину.Він вирішив сам вести машину.Хочу сам.Ми приїхали не на початок, а вже в розпал вечора.Коли ми зайшли до зали, розмови стихли. Люди обернулися. Погляди ковзнули по нас.Я йшла впевнено, тримаючи спину рівно. Усередині ще було хвилювання, але я його не показувала.— Хто це з ним? — почула я шепіт.— Яка вона красива…— Новий партнер?Максим легенько стиснув мою руку.— Усе добре?— Так, — відповіла я. — Я впораюся.Він кілька хвилин спілкувався з партнерами.— Раді вас бачити, — говорив один із підприємців.— Взаємно, — спокійно відповідав Максим.Я стояла поруч, слухала, спостерігала.Цього разу мені було легше. Можливо, тому що я знала — ми не затримаємося.Через годину Максим нахилився до мене.— Хочеш додому?— Так.— Тоді їдемо.У машині я видихнула.— Це було не так страшно, — сказала я.— Я ж казав.Вдома він раптом додав:— До речі, я домовився з одним підприємцем. Коли карантин послаблять, ми зможемо орендувати студію для твого бізнесу.Я зупинилася.— Серйозно?Так. Гарне приміщення. Світле. Тобі сподобається.Я відчула, як у грудях щось тепло розливається.— Дякую… — прошепотіла я й, не стримавшись, поцілувала його в щоку.Він здивовано підняв брови.— Ого. Це за студію?— Це за підтримку.— Він усміхнувся.— Тоді я старатимусь ще більше.Вечір завершився спокійно. Ми вмостилися спати. Я лежала, дивлячись у темряву, й думала, що, можливо, я поступово вчуся не боятися цього світу.І здається… усе не так уже й погано.