Глава 11.Зустріч яка змінює все

Ранок почався як завжди. Я поснідала, зібрала речі й поїхала на навчання. Усе ніби по колу — пари, конспекти, дискусії. Цей тиждень промайнув напрочуд швидко. Я відповідала менше, ніж зазвичай, більше слухала, спостерігала, вивчала новий матеріал.Час летів. Уже треба було повертатися додому — завтра субота, вихідні.У понеділок я, можливо, й не піду на пари. Містом шириться якийсь невідомий вірус, усі тільки про це й говорять. Кажуть, можуть закрити навчальні заклади на невизначений термін і перевести нас на онлайн.Можливо, це навіть трохи розрядить атмосферу вдома…Хоча навряд чи.У суботу я збиралася підготувати все необхідне, щоб у неділю піти на зустріч із Максимом. Невпевнено. Внутрішньо — протестуючи. Після розмови з бабусею її слова ніяк не виходили з голови."Тобі пора думати про майбутнє. Про вигідний шлюб."Вигідний.Наче я не людина, а контракт.Я не хочу бути чиєюсь маріонеткою. Я не лялька, якою можна гратися. Я жива. У мене є мрії. Є бажання. Є свої "хочу" і "не хочу".Розмова з мамою цього тижня теж нічого не прояснила.— Ти повинна розуміти, — спокійно сказала вона тоді, перегортаючи сторінки журналу. — Це дуже вигідна партія. Максим — найбагатший із тих, кого ми знаємо. Його підтримка важлива в колі бізнесменів.— А моя думка? — тихо запитала я.Мама на секунду зупинилася.— Ти ще молода. З часом зрозумієш.Зрозумію що? Що почуття не мають значення?Батько телефонував кілька разів. Його голос був твердий, без жодних емоцій.— Ти маєш із ним зустрітися. Це вихід на нову партію. Я вже все прорахував:статус, гроші, перспективи.— Тату, я…— Без емоцій, — перебив він. — Думай раціонально.Раціонально.Ніхто навіть не запитав, чи хочу я цього.Машина вже чекала біля корпусу. Я накинула рюкзак на плече й швидким кроком вийшла. Сьогодні навіть не переодягалася після пар. Звичайна темна футболка, джинси, балетки.Волосся зібране в простий пучок, мінімум макіяжу.Мені не хотілося бути ідеальною.Цілу дорогу додому я дивилася у вікно й мовчки воювала зі своїми думками.За годину машина зупинилася біля будинку.У вітальні — усе як завжди.Баба Марта розглядала нову колекцію одягу.Мама перегортала глянцеві журнали.Батько говорив телефоном із бізнес-партнерами.Та сьогодні їхні погляди були іншими.Зосередженими. Очі ніби чекали лише одного — щоб я сказала: “Я згодна.”Я не згодна на шлюб.Але на зустріч завтра — доведеться піти.— Ми вечеряємо за десять хвилин, — кинула мама, не відводячи погляду від журналу.— Добре, — коротко відповіла я й піднялася до своєї кімнати.Швидко переодягнулася. Дихати стало легше тільки тоді, коли зачинилися двері.Баба Марта зрештою не витримала:— Ну що, ти подумала?— Я піду на зустріч.Я повільно поклала виделку.Три пари очей одразу піднялися на мене.— Це мудре рішення, — задоволено сказав батько.Але я нічого не відповіла.Після вечері я перебрала стару косметику, розклала речі в гардеробній, підготувала деякі дрібниці на завтра.Усе механічно.Я не знаю, що буде далі.Не знаю, чи зможу протистояти їм.Лягла в ліжко й довго дивилася в стелю.Але одне знаю точно — я не хочу жити чужим життям.Завтра буде новий день.І, можливо, перший мій маленький  крок в перед.Зранку на мене вже чекав сюрприз. Я ще не встигла нормально прокинутися, як почула чиїсь голоси внизу. Вони звучали тихо, але напружено. Я швидко накинула халат і вибігла з кімнати.У вітальні сиділа баба Марта з чашкою кави й щось уважно розглядала. Вона не виглядала злою, як зазвичай, але в її очах читалася розгубленість. Мама стояла поруч, явно зацікавлена тим, що говорив Діма. Батько мовчки слухав, зосереджено схрестивши руки.Коли я зайшла, усі разом повернулися до мене.— Що сталося? — насторожено запитала я.Діма глянув на мене і раптом випалив:— Ліля вагітна. У нас буде дитина.— Вагітна?.. Справді? — я відчула, як всередині щось стиснулося. — Ну що ж… вітаю тебе, братику.Я усміхнулась. Навіть щиро. Це було дивно. Я не сприймаю Лілю і не люблю її… але дитина? Вона ж ні в чому не винна. Тим більше — це дитина мого брата.— Дякую, — тихо відповів він.Та це були ще не всі сюрпризи.Через кілька хвилин пролунав дзвінок у двері. Кур’єр приніс величезний букет червоних троянд. Такий розкішний, що навіть мама ахнула.— Ого… — прошепотіла вона. — Це кому?Усі погляди знову звернулися на мене.Я підійшла, обережно взяла букет і помітила маленьку записку.«Чекаю тебе сьогодні о 20:00Кафе “Фінляндія”. Столик №2».Серце ледь помітно прискорилося.— Це… запрошення? — підняла брови бабуся.— Схоже на те, — спокійно відповіла я, хоча всередині вирували емоції.— Схоже на те, — спокійно відповіла я, хоча всередині вирували емоції.Це було не просто запрошення. Це було щось особисте. Продумане. З таким букетом…Якби тут була Ліля, вона б розтанула від такого жесту.Після всіх розмов я піднялася до своєї кімнати. Знизу знову було чути, як батько розмовляє телефоном — різко, владно, впевнено.Через деякий час він зайшов до мене.— Доню, сьогодні мені доведеться поїхати. Термінова зустріч із партнерами. Затягнеться на кілька днів.Мене не буде вдома.Він ледь посміхнувся.— І… ти спокійно мене відпускаєш?Я здивовано подивилася на нього.Будь чемною. І не підведи мене сьогодні ввечері.Ці слова прозвучали дивно. Наче це не просто вечеря.Я кивнула.— Добре.Він легко обійняв мене й уже з дверей кинув:— Побачимось за кілька днів.Зараз була лише третя година дня. Я вирішила трохи помалювати — поки ніхто не бачить. Кілька ескізів допомогли заспокоїтись, але час минав швидко.Потрібно збиратися.Що вдягнути?Це має бути елегантно. Стримано. Але так, щоб справити враження.Я обрала червоний костюм із минулорічної колекції, білу блузку, чорні туфлі. Волосся акуратно заколола, мінімум макіяжу, легкий акцент на губах. Маленька сумочка — гаманець і телефон усередині.Готова.Коли я вийшла до вітальні, мама з бабусею буквально завмерли.— Яка ж ти гарна… — прошепотіла мама.— Трохи прикрас не завадить, — одразу додала бабуся, вже простягаючи браслет.Вони намагалися доповнити мій образ, але я обережно відмовилася.— Ні, так краще. Лаконічно.О 19:30 за мною приїхала машина.Я виїхала з дому з дивним відчуттям. Наче це перше побачення… але ні.Я не розглядаю Максима як нареченого.Поки що — лише як ділового партнера.Але щось підказувало: цей вечір змінить набагато більше, ніж я думаю.Рівно о восьмій я вже стояла біля входу в кафе. Усередині було тепло, затишно, пахло кавою та дорогими парфумами.М’яке світло ламп падало на столики, створюючи майже камерну атмосферу.Я швидко знайшла столик №2.За ним сидів молодий, привабливий і впевнений у собі хлопець. Максим підвівся, щойно побачив мене.— Привіт. Я радий, що ти прийшла, — він простягнув мені руку, оглядаючи мене із захопленням.Його погляд затримався трохи довше, ніж я очікувала. Це змусило мене ледь помітно напружитись, але я все ж сіла.— Дякую за запрошення, — спокійно відповіла я.— Ти сьогодні неймовірна, — він усміхнувся. — Але я покликав тебе не лише заради компліментів. Мені є про що з тобою поговорити.Я підняла брову.— Слухаю.Максим на мить став серйозним.— Можеш вважати мене ким завгодно.Поганим. Розрахунковим. Але ти мені справді сподобалась. І я хочу бути щасливим. Сподіваюсь, що нам удасться знайти це щастя разом.Його слова прозвучали несподівано щиро. Я розгубилась. У голові промайнуло сотні думок.Разом?Я не планувала заходити так далеко.Нам подали дороге червоне вино, устриці та кілька вишуканих страв, які замовив Максим. Вечір поступово став легшим. Ми говорили про навчання, мрії, майбутнє.— Ти навчаєшся на юридичному? —здивувався він.Так. І ще закінчила дизайнерські курси та університет дизайну. Маю дві вищі освіти. Батько хоче, щоб я отримала ще одну.В його очах з’явився щирий захват.— Вражає. Справді.— Я знаю п’ять мов, — додала я, трохи з викликом. — Думаю вивчити ще одну.Можливо, німецьку.— Гарний вибір, — кивнув він. — Я теж знаю кілька мов. Більшу частину життя займався спортом, але ніколи не забував про розвиток. Курси, книги, нові знайомства. Я люблю знаходити талановитих людей і допомагати їм рости.Це прозвучало не як хвалькуватість, а як позиція людини, яка знає, чого хоче.Він багато посміхався, робив компліменти, але без фальші. У якийсь момент я зловила себе на думці, що сприймаю його не як «сина багатої родини», а як звичайного хлопця.Після вечері Максим вирішив провести мене додому.У таксі розмова стала простішою. Він більше розповідав про себе — про мрії, про плани, про бажання створити щось своє, незалежне від батьківського бізнесу.Коли машина зупинилась біля мого будинку, він вийшов разом зі мною.— Дякую за вечір, — тихо сказав він. —Мені було добре.Мені теж, — чесно відповіла я.Він не намагався перейти межу. Просто ввічливо попрощався.Я зайшла додому з легким відчуттям задоволення.Мама й бабуся вже чекали у вітальні.— Ну? — одразу почала мама. — Як усе пройшло? Що він казав? Як поводився?Не образив?— Ні, — я усміхнулась. — Все було добре.Він цікавий співрозмовник.— І тільки? — бабуся нахмурилась.Я знизала плечима.— Заміж я поки що не збираюсь. Але спілкуватися з ним… чому б і ні?Бабуся явно була незадоволена. Її ціль була очевидна. Мама нічого не сказала, лише задумливо подивилась на мене.Згодом вони розійшлися по кімнатах.Я піднялася до себе. Переодягнулась, помила голову й лягла в ліжко.Це був дивний день.Новина про вагітність Лілі.Букет троянд.Слова батька.І Максим…Я все ще не хочу за нього заміж.Але, можливо, це знайомство змінить щось більше, ніж я думаю.Так закінчився мій вечір.Максимом минуло вже більше двох тижнів. Усе наче повернулося на свої місця. Ми майже не спілкувалися — лише кілька коротких повідомлень, нічого особистого.Батько повернувся з відрядження. Я розповіла йому про вечерю.— Головне, що ти не зганьбила мене, — задоволено сказав він. — Максим — перспективний хлопець.Я лише кивнула. З ним марно сперечатися.Та світ почав змінюватися.Коледж закрили на карантин — невідомий вірус виявився небезпечним. Усі навчальні заклади перейшли на онлайн. Пари стали нудними, холодними, без живого спілкування.Я інколи підключалася просто для галочки.Удома панувала дивна тиша.У батька через карантин почалися проблеми в бізнесі. Я бачила, як він став нервовішим. Телефон майже не замовкав.Мама й бабуся ніби нічого не помічали.Вони й далі витрачали гроші, обговорювали покупки та нові колекції.А Ліля… після новини про вагітність вона змінилася ще більше. Почала витрачати кошти бездумно. Змінила вже десять пар прислуги за два тижні.Мені не подобається, як вона дивиться, — одного разу обурювалась вона.— А та занадто повільна.— А ця не так готує.Діма все частіше бував у нас.Я бачила, як він сидить у вітальні мовчки, дивиться в одну точку.— Ти в порядку? — тихо запитала я якось.— Не знаю, — зітхнув він. — Вона ніби інша людина.Батько радив йому терпіти.— Бізнес, зв’язки, репутація — усе це зараз важливо. Не роби різких рухів.Але я бачила: у Діми здають нерви.Одного вечора я випадково почула розмову бабусі з ним.— Діма… ти впевнений, що це твоя дитина? — тихо сказала баба Марта.— Бабусю! — він різко підвівся.— Я просто хвилююся. Вона стала занадто наглою. Виганяти стільки прислуги… це підозріло.— Вона вагітна. Можливо, гормони, — зціпив зуби він. — Треба потерпіти.Після цієї розмови він виглядав розбитим.Сьогодні в нашому домі було несподівано весело.До нас приїхала тітка зі своїми доньками. Я не бачила її років п’ять.Востаннє — коли їм теж була потрібна допомога батька.І цього разу причина візиту була зрозуміла.Та дівчатка були щирими. Ми гралися, сміялися, їли солодке. Я допомогла їм обрати нові іграшки, і вони світилися від радості.У домі давно не було так по-справжньому живо.На кухні панував хаос — прибиральниці намагалися відмити стіл після дитячих фарб і шоколаду. Але навіть цей безлад здавався теплим.Дядько Олег майже весь час розмовляв із батьком у кабінеті.— Дякую за підтримку, — чувся його голос. — Ти мене врятував.Звичайно. Вони приїхали не просто так.Тітка залишилась у нас на кілька днів.Після того як дядько владнав справи, вони швидко зібралися й поїхали.Будинок знову став тихим.Занадто тихим.Діма сьогодні теж був із нами майже весь день. Ліля вже навіть не дивувалась — лише незадоволено зітхала, коли він не відповідав на дзвінки.Я дивилася на все це й розуміла: у нашому домі майже ніколи нічого не відбувається просто так.Усі приїжджають із вигодою.Усі посміхаються — з розрахунком.І навіть радість іноді здається фальшивою.А світ за вікном продовжує змінюватися.Карантин.Проблеми в бізнесі.Напруга в родині.І мені здається… це тільки початок.