Глава 7.Ранок після весілля ,весільна подорож

Ранок після весілля .Будинок прокинувся пізно.Не було більше музики. Не було сміху. Лише тиша й запах зів’ялих квітів, що ще залишилися у вазах.Я спустилася вниз. У вітальні стояли коробки з подарунками, акуратно складені біля стіни. Покоївки мовчки прибирали сліди свята.— Доброго ранку, — тихо сказала мама, тримаючи чашку кави.Доброго… — відповіла я.Вона виглядала втомленою.— Усе пройшло добре, правда?— Так, — сказала я. — Дуже добре.Батько вже говорив телефоном.— Так, акції переоформимо після повернення… Ні, усе за планом.Все йшло за планом.Навіть ранок.Але без Діми будинок здавався порожнішим. Наче щось важливе забрали разом із весільною машиною.Перші дні подружнього життя.Перші дні Діма і Ліля провели у новій віллі. Вона була сучасною, світлою, з панорамними вікнами й басейном.Ліля одразу взялася все контролювати.— Ці штори треба змінити.— Чому? — спокійно запитав Діма.— Вони занадто прості.Вона розкладала речі, планувала інтер’єр, складала списки покупок.— Ми маємо жити красиво, — казала вона. — Тепер це наш рівень.Діма більше мовчав. Він погоджувався, кивав, іноді усміхався.Увечері вони вечеряли на терасі.— Ти щасливий? — раптом запитала Ліля.— А ти?Він подивився на неї уважно.— Я так. Я отримала все, про що мріяла.Він нічого не відповів одразу. Лише через кілька секунд тихо сказав:— Тоді і я щасливий.Але в його голосі було щось невловиме.Весільна подорож — Париж.За кілька днів вони вилетіли до Париж.Ліля мріяла про це з дитинства.— Я хочу фото на фоні Ейфелева вежа, — сказала вона ще в аеропорту. — І вечерю з видом на Сену.Париж зустрів їх м’яким сонцем і легким вітром. Вони оселилися в розкішному готелі з балконом, що виходив на місто.— Тут неймовірно, — прошепотіла Ліля, стоячи біля вікна. Вони гуляли вузькими вуличками, каталися човном по Сена, вечеряли при свічках.— За нас, — сказала Ліля, піднімаючи келих. — За нас, — повторив Діма.Вона сміялася, фотографувала, планувала, що викладе в соціальні мережі.А одного вечора, коли вони стояли під підсвіченою вежею, Ліля запитала:— Ти ж ніколи не пошкодуєш?Він довго дивився на мерехтливі вогні.— Я завжди роблю те, що потрібно.— А якщо потрібно буде щось інше? —тихо сказала вона.Він не відповів.Париж був красивим. Романтичним. Майже казковим.Але навіть у місті кохання між ними залишалося щось недомовлене.Париж зустрів їх не лише романтикою, а й блиском вітрин.Уже на другий день Ліля відкрила список «обов’язкових покупок».— Ми ж не можемо поїхати звідси без чогось особливого, — сказала вона, поправляючи сонцезахисні окуляри. — Це ж Париж.Вони гуляли Єлисейськими полями. Ліля заходила в один бутик за іншим.— Ця сумка ідеальна.— Лілю, в тебе вже…— Не така.Вона навіть не дивилася на цінники.— Діма, це ж весільна подорож. Ми маємо дозволити собі все.Він мовчки діставав картку.Ресторан із видом на вогні .Увечері вона наполягла на найдорожчому ресторані з панорамою на Ейфелева вежа.— Я бачила його в журналі. Тут вечеряють тільки обрані, — сказала вона.Свічки, біла скатертина, офіціант із бездоганною вимовою.— Нам найкраще шампанське, — впевнено сказала Ліля.— Лілю, може щось простіше? — тихо запропонував Діма.— Просте в нас вдома. Тут — Париж.Вона замовляла страви, майже не слухаючи його.— Ти ж не проти? — усміхнулася вона, коли рахунок принесли в шкіряній папці.Він подивився на цифру лише секунду.— Ні.Але його щелепа напружилася.Дрібниці, що стають великими.На третій день вона захотіла інший готель.— Тут гарно, але я бачила ще кращий із видом на Сена.— Ми щойно заселилися.— І що? Ми ж можемо.— Лілю… — він уперше сказав це твердіше. — Це вже занадто.Вона зупинилася.— Ти шкодуєш грошей?— Я просто хочу… трохи спокою.— Спокою? — її голос став холоднішим.— Це моя мрія. Ти ж обіцяв, що я матиму найкраще.— Найкраще — це не завжди найдорожче.Між ними повисла пауза.Ліля першою відвернулася.— Добре. Якщо для тебе це проблема, більше нічого просити не буду.Але вже за годину вона замовила приватну фотосесію біля вечірньої вежі.Усередині Діми.Тієї ночі він стояв на балконі, дивлячись на місто.Париж сяяв.Карти пам’ятали кожну оплату.Телефон мовчав.Він відкрив банківський застосунок і довго дивився на витрати.Гроші були. Проблеми — теж не в грошах.Проблема була в тому, що кожна покупка звучала як доказ.Доказ того, що вона виграла.Що тепер це її рівень.Що він зобов’язаний відповідати.— Ти йдеш спати? — почув він за спиною.— Зараз.— Не будь таким серйозним, — сказала Ліля вже м’якше. — Ми ж щойно одружилися.Він повернувся до неї.— Так.Але вперше за всю поїздку в його очах не було навіть удаваної легкості.