Глава 6.Весілля

Вже завтра — весілля мого брата.У будинку панував такий хаос, ніби ми жили не в родинному маєтку, а в розбурханому вулику. Покоївки прасували сукні, складали костюми, перераховували коробки з прикрасами.Усе мили, витирали, переносили, знову перевіряли.— Обережніше з тією коробкою! — різко крикнула мама.— Там кришталь!На кухні гримів посуд. У вітальні розбилася ваза — тонкий звук скла розсипався по мармуровій підлозі.— Господи, та що ж це таке… — прошепотіла одна з покоївок.Ліля нервувала найбільше. Вона ходила кімнатами, мов буря.— Це не ті серветки! Я просила інший відтінок!— Лілю, заспокойся, — тихо мовила мама.— Заспокоїтися?! Завтра моє весілля!Баба Марта повільно проходила коридором, тримаючи спину рівно, наче генерал на перевірці.— Усе буде як треба, — сказала вона сухо. — Паніку ще ніхто не скасовував, але порядку вона не додає.Батько теж нервував, хоча намагався цього не показувати.Завтра його син отримає частку акцій, новеньку віллу і машину — «заслужив», як він казав.— Ти ж готовий? — запитав він у Діми.— Готовий, тату, — брат ледь усміхнувся.— Я витримаю.Я не знала, що означало його «витримаю».РанокНіч минула швидко. Я провалилася у сон, а прокинулась ще до світанку. У вітальні на мене вже чекала перукарка.— Сідай, сонце, сьогодні ти маєш сяяти,— сказала вона, розкладаючи інструменти.Вона зробила мені легкі хвилі у волоссі, макіяж був стриманим, але святковим.Катя підготувала для мене сукню — ніжно-блакитну, з тонкою вишивкою.— Ти дуже гарна, — прошепотіла мама, поправляючи мою сережку.Я вийшла з дому. Біля сходів стояла новенька чорна машина. Батько вже сидів усередині.— Час, — коротко сказав він.      Вінчання. Костел був величезний. Старовинні стіни, високі склепіння, золотий вівтар — здавалося, що тут час зупинився ще кілька століть тому. Тут вінчалися лише найбагатші родини міста.Ліля приїхала окремо. Коли вона зайшла до храму в білосніжній сукні, всі обернулися.Брат стояв біля вівтаря. Його руки трохи тремтіли.— Усе добре? — тихо спитала я, підійшовши.— Тепер уже так, — він глибоко видихнув.Церемонія минула без скандалів. Ліля хоч і була напружена, але задоволена.Коли священник оголосив їх чоловіком і дружиною, Діма ніби скинув із плечей важкий тягар.  Ресторан..Після вінчання всі вирушили до заброньованого ресторану. Діма з Лілею поїхали окремо — в машині, прикрашеній білими стрічками та квітами.Ми ж їхали разом — мовчки.ресторані все сяяло: кришталеві люстри, довгі столи з білими скатертинами, квіткові композиції.— За молодят! — підняв келих батько.Гості сміялися, музика грала, офіціанти швидко рухалися між столами.А я дивилась на брата .Він усміхався.Але в його очах було щось інше — щось, що бачу тільки я.Продовжую як наступну частину глави — з атмосферою, напругою і живими діалогами.Тости батьків.Музика стихла. У залі стало тихіше. Батько підвівся першим. Він повільно взяв келих, обвів поглядом гостей.— Дорогі наші, — почав він рівним, трохи гучним голосом. — Сьогодні особливий день. Мій син став чоловіком.Справжнім чоловіком.У залі пролунали схвальні вигуки.— Діма завжди знав, чого хоче. І сьогодні він отримав не лише прекрасну дружину, а й новий етап у житті. Я пишаюся тобою, сину.Брат кивнув. Його усмішка була стриманою.— І тобі, Лілю, — батько повернувся до неї, — бажаю мудрості та терпіння. У нашій родині цінують силу характеру.На мить у повітрі зависла дивна тиша.Мама піднялася слідом.— Діти, — її голос був теплішим. — Я бажаю вам не багатства і не статусу… Я бажаю вам любові. Бо без любові все інше — лише декорація.Гості зааплодували.Ліля злегка стиснула губи, але одразу натягнула посмішку.— За молодят! — пролунало з різних боків.Розмови гостейЗал знову наповнився гомоном.— Бачила її сукню? — шепотіла одна жінка іншій.— Дорога. Дуже дорога.— А ти чула про віллу?— Кажуть, уже оформлена на Діму.Чоловіки біля бару обговорювали акції та бізнес.— Гарний союз, — сказав один із партнерів батька. — Родини зміцнили позиції.— Так і має бути, — відповів батько впевнено.Я стояла трохи осторонь, спостерігаючи. Кожен тут говорив про вигоду, статус, перспективи. Майже ніхто — про кохання.Раптом до мене підійшла баба Марта.— Не дивись так, — тихо сказала вона.— Як?— Наче ти бачиш більше, ніж інші.Я нічого не відповіла.Танці.Заграла повільна мелодія.— Перший танець молодят! — оголосив ведучий.Світло стало м’якшим. Діма обережно взяв Лілю за руку. Вона поклала долоню йому на плече.Ліля дивилась на нього з виразом перемоги. Діма — зосереджено.— Усміхайся, — прошепотіла вона крізь зуби.Ліля дивилась на нього з виразом перемоги. Діма — зосереджено.— Усміхайся, — прошепотіла вона крізь зуби.— Я усміхаюся, — тихо відповів він.Гості аплодували.Після першого танцю зал вибухнув музикою. Почалися швидкі композиції.Мене хтось закрутив у танці.Сміх, келихи, блиск суконь.— Ти сьогодні надто серйозна, — сказав знайомий голос.— Просто спостерігаю.— Не все треба аналізувати.Але я не могла інакше.Ближче до півночі музика стала голоснішою, розмови — відвертішими, а маски — трохи слабшими.І я вперше за вечір побачила, як Діма стоїть сам біля панорамного вікна, дивлячись у темряву.Тости батьків Лілі.Музика знову стихла. Ведучий усміхнувся і запросив до слова батька Лілі.Він підвівся повільно, впевнено. Його костюм сидів бездоганно, а погляд був холодно-спокійний.— Дорогі гості, — почав він рівним голосом. — Сьогодні наша донька зробила важливий крок. Вона завжди була амбітною, сильною і знала собі ціну.Ліля випрямилася ще більше.— Ми виховали її так, щоб вона не боялася великих рішень. І сьогодні вона поруч із чоловіком, який відповідає її рівню.У залі пролунали стримані оплески.Батько Лілі перевів погляд на Діму.— Бережи її. Вона звикла до найкращого.Це прозвучало не як прохання — як вимога.— Обіцяю, — коротко відповів Діма.Тоді піднялася мати Лілі. Вона витерла очі серветкою, хоча сліз там майже не було.— Доню… ти завжди мріяла про казку. І сьогодні твоя казка почалася. Нехай у вашому домі буде достаток, впевненість і… повага одне до одного.Слово «повага» вона вимовила особливо чітко.— Ми раді, що ти тепер у такій сильній родині, — додала вона, киваючи в бік мого батька.Батько ледь помітно всміхнувся.Тости родини Лілі.Після батьків підвелася старша тітка Лілі — гучна, емоційна жінка з яскравими прикрасами.— Ой, я скажу коротко! — вигукнула вона. — Ліля завжди була королевою! І нехай у своєму новому домі вона править мудро!Гості засміялися.— А якщо хтось не слухатиметься, — вона підморгнула, — то характер у нашої Лілі ще той!У залі знову сміх.Молодший брат Лілі теж узяв слово.— Сестро, — сказав він трохи невпевнено, — ти завжди казала, що вийдеш заміж лише за того, хто зможе тебе здивувати. Сподіваюсь, Діма не припинить старатися.— Не припиню, — відповів Діма вже більш впевнено.Я помітила, як Ліля міцніше стиснула його руку.Після всіх тостів келихи знову піднялися.— За союз двох сильних родин! — голосно проголосив хтось із гостей.Цього разу оплески були гучнішими.Але я відчула, що це весілля — не просто про кохання.Це було щось більше. Союз. Угода.Демонстрація сили.Я перевела погляд на брата.Він посміхався.Та його очі знову були втомленими.Ліля ж світилася. Вона виглядала так, ніби здобула перемогу.Музика заграла знову — швидка, гучна. Гості рушили до танцполу.— Тепер справжнє святкування! —вигукнув ведучий.А я подумала:справжнє тільки починається .Танці в залі.Зал знову наповнився музикою. Тепер вона була гучнішою, живішою. Світло від кришталевих люстр відбивалося у келихах, у прикрасах, у блиску очей.Гості виходили на танцпол один за одним.— Ну що, покажемо клас? — засміявся один із кузенів Діми, хапаючи свою дружину за руку.Молодята знову опинилися в центрі.Ліля танцювала впевнено, красиво, трохи демонстративно. Вона ніби хотіла, щоб усі бачили: це її день.— Не відпускай мене, — прошепотіла вона Дімі.— Я поруч, — відповів він тихо.Батько танцював із мамою. Вони рухалися стримано, але гармонійно — як люди, які давно навчилися тримати баланс між почуттями й обов’язком.Мене теж запросили. Музика захоплювала, сукні кружляли, підбори тихо ковзали по блискучій підлозі. На мить здалося, що хаосу ранку ніколи й не було.Але навіть у танці я ловила уривки фраз.Розмови гостей..Біля столів уже сиділи ті, хто втомився від танців або більше цікавився розмовами, ніж музикою.— Гарна пара, — сказала одна жінка, поправляючи перли на шиї.— Гарна… і вигідна, — відповіла інша тихіше.Так, але ненадовго. Бізнес чекати не буде.Чоловіки знову говорили про акції, угоди, перспективи.— Союз серйозний, — мовив один із партнерів батька. — Це змінить розклад сил.— Саме на це й розрахунок, — коротко відповів батько.Я стояла поруч із бабою Мартою.— Чуєш? — тихо запитала вона.— Чую.— Запам’ятай: на великих святах завжди говорять більше правди, ніж здається.Я кивнула.Весіліний торт ..Світло раптом приглушили.— А зараз… кульмінація вечора! — оголосив ведучий.Двері залу відчинилися, і кілька офіціантів повільно викотили величезний багатоярусний торт. Білий, із золотими візерунками, прикрашений живими квітами. Він виглядав майже як витвір мистецтва.— Неймовірно… — прошепотіла мама.Ліля засяяла.— Я ж казала, що він буде ідеальним.Діма взяв ніж. Ліля поклала свою руку поверх його.— Разом, — сказала вона.Вони розрізали перший шматок під оплески гостей. Камери блиснули спалахами.— Обережно, — тихо мовив Діма, коли Ліля підносила йому шматочок.— Не хвилюйся, — відповіла вона з усмішкою, — я не зіпсую фото.Гості сміялися, аплодували, піднімали келихи з шампанським.Здавалося, вечір досяг свого піку — усе було красиво, розкішно, бездоганно.Але я знову помітила погляд брата.На частку секунди, поки всі дивилися на торт, він дивився кудись у бік виходу.Ніби перевіряв, чи той шлях усе ще відкритий.Кінець весілля ..Була вже глибока ніч.Музика звучала тихіше. Дехто з гостей поїхав, дехто сидів із втомленими, але задоволеними усмішками. Підбори вже не так впевнено стукали по підлозі, сміх став спокійнішим, розмови — повільнішими.На столах залишилися напівпорожні келихи, злегка зів’ялі квіти й тарілки з недоїденими десертами. Свято поступово згасало, мов свічка.— Ну що ж, — сказав батько, поправляючи піджак. — Все пройшло гідно.— Дуже гідно, — погодився хтось із гостей.Ліля стояла в центрі залу, все ще тримаючи спину ідеально рівно. Вона виглядала втомленою, але переможною.— Я ж казала, що все буде ідеально, — тихо мовила вона до своєї мами.— Ти молодець, — відповіла та, обіймаючи її.Діма тим часом потискав руки гостям.— Вітаю ще раз.— Щастя вам.— Бережіть одне одного.Він чемно дякував, усміхався, кивав. Але коли потік людей трохи розсіявся, я підійшла до нього.Ну що? — запитала я тихо.Він подивився на мене кілька секунд.Закінчилось, — відповів.Він ледь усміхнувся.— Або тільки почалось, — сказала я.Нарешті ведучий оголосив завершення вечора. Молодята мали їхати першими. Біля входу їх чекала машина.Гості вишикувалися коридором, тримаючи в руках холодні вогники.Світло мерехтіло в темряві, створюючи майже казкову атмосферу.Ліля взяла Діму під руку.— Так, — відповів він.Вони пройшли між людьми під оплески й побажання. Машина повільно рушила й зникла за поворотом.Світло в залі почали вимикати. Покоївки тихо збирали залишки свята. Люстри вже не сяяли так яскраво.Я вийшла на сходи ресторану. Ніч була тиха й прохолодна. Після всього шуму ця тиша здавалася дивною.Поруч став батько .— Гарний союз, — сказав він задумливо.— Ти задоволений? — запитала я.— Так. Саме так і мало бути.Я подивилася в темряву, куди поїхала машина брата.Весілля закінчилося.Свято — теж.Але щось у повітрі підказувало:справжня історія тільки починається.