Глава 1.Ціна мрії

Ким би ви не були й у якому куточку світу не жили, як і будь-яка інша людина, ви, напевно, прагнете відчувати щастя. Це один із найприродніших станів, до якого тягнеться кожен із нас.Та уявлення про щастя в усіх різне. Для когось це мільйон доларів на рахунках, для когось — час, проведений із коханою людиною. Для хворого щастя — бути здоровим. Для художника — сам процес творчості. І таких прикладів можна навести безліч.Для мене ж щастя — це втілити мрію всього мого життя в реальність.Я закінчила Паризький університет моди. У мене дві вищі освіти, я знаю більше п’яти іноземних мов — і все це завдяки моїм батькам. Вони справді багато зробили для мого майбутнього.Мою маму звати Вероніка Світлицька, батька — Світлицький Станіслав Олександрович. У нас найбільша й найуспішніша фірма в місті. Ми багато років очолюємо паблік модних журналів. Наші імена відомі всюди — ми одні з найбагатших у цьому місті. Наш капітал становить близько трьохсот мільйонів доларів США.Здавалося б, у мене є все.Окрім свободи вибору.Я хочу відкрити власний дім моди й стати найвідомішим дизайнером. Але мої батьки не схвалюють цього рішення. Вони вважають, що я повинна вийти заміж за багатого бізнесмена й жити в своє задоволення, витрачаючи гроші, а не заробляючи їх. У нашій родині завжди гроші заробляли чоловіки.Моя бабуся Марта не працювала жодного дня. Мама — також, хоча в обох є вища освіта. Мої тітки Олеся й Лінда, які вийшли заміж за впливових магнатів, теж ніколи не працювали.Вони займаються лише собою, а виховання дітей переклали на нянь.Одного вечора, під час чергової родинної вечері, я знову зважилася заговорити про своє.— Тату, я прийняла рішення, — спокійно сказала я, намагаючись не видати хвилювання. — Я хочу відкрити власний дім моди.Батько повільно відклав ніж і подивився на мене уважним, важким поглядом.Навіщо тобі це? — його голос був стриманий, але холодний. — У тебе є все. Це не все, — тихо відповіла я. — Це не моє.Мама зітхнула.— Доню, ти не розумієш. Життя може бути легким. Тобі не потрібно доводити щось світу.Я не хочу легкого життя, — відчула, як у грудях стискається. — Я хочу свого.Бабуся Марта лише похитала головою.Не гоже жінці працювати, коли її чоловік має такі гроші. Наші жінки завжди були під захистом.А якщо я не хочу лише бути під захистом? — слова вирвалися самі. — Якщо я хочу бути кимось?У кімнаті запанувала тиша.Дідусь Сергій помер майже десять років тому. Фірма, на якій він працював, перейшла моєму батькові як законному спадкоємцю — він єдиний наслідник.Бабуся була щаслива. Вони з мамою бездумно витрачають кошти, навіть не замислюючись, як важко їх заробляти.Тим часом мій батько працює по десять годин на день — зустрічі, відрядження, переговори. Я майже перестала його бачити.Якось я звернулася до брата.Ти справді не розумієш мене?Він лише знизав плечима.У тебе є все. Навіщо тобі ще й працювати? Живи спокійно. Так простіше.Можливо, для нього — так.Але не для мене.Я хочу іншого життя. І хоча зараз у моїй родині немає жодної людини, яка б підтримала мене, я знаю одне: моє щастя — не в чужих грошах.Моє щастя — у моїй мрії.І я готова заплатити за неї будь-яку ціну