ГОСТІ З ДОНЕЦЬКА

Одеса. Ранній ранок.

Данило розслаблено лежав на дивані, вдягнений у домашній халат кольору морської хвилі. Світанок наповнював кімнату м'яким світлом, яке підсвічувало все навколо теплим, лагідним відтінком. З динаміків телевізора лунала спокійна мелодія, щось із легким джазовим присмаком, що плавно перепліталося з шумом хвиль за вікном. У цій атмосфері було все — спокій, умиротворення і дивовижне відчуття свободи.

В руках у Данило тримав сопілку. Він грав свою мелодію що прекрасно поєднувалася і додавала глибини мелодії яку програвав телевізор. Ноти його сопілки ніби розтікалися в просторі, м’яко доповнюючи мелодію.

Тонкі пальці Данила легко ковзали по сопілці, виводячи непомітні переходи від ноти до ноти, ніби він розмовляв з невидимими духами моря. Музика, море й він сам стали одним цілим, мовби злилися в цьому сонячному світлі.

Здавалося, що світ зупинився в цю мить, віддавши все своє тепло й спокій цьому дивному тандему звуків. Його очі були напівзакриті, і Данило майже усміхався, повністю поринувши в гру, забувши про час і всі клопоти.

Як раптом цю прекрасну симфонію обірвав нахабний і дуже грубий стукіт у двері. Хто б міг завітати у таку рань ? Лишень шоста ранку …може сусдіи спати хочуть,а він своєю музикою заважає? Але ж навряд…вона така заспокійлива що й колискової не треба. Чоловік і сам ледь не задрімав. Та часу на роздуми було мало стукіт — глухий і владний, від якого затремтіли стіни продовжувався

— Данило! — крізь двері пролунав голос, грубий і рішучий. — Ми знаємо, шо ти тут! Відчиняй, поговоримо, як люди

Данило ледь зітхнув і підвівся з дивану, поглянувши на масивні двері він нікуди не поспішав, відкинув волосся з чола і прошепотів самому собі:

— Почалося...

Стукіт переріс у гучне гупання. Чоловік,  з явним донецьким акцентом за дверима явно не мав наміру йти.

— Ми всьо равно зайдьом, Данило! — закричав інший голос, грубий, із виразним акцентом.

— Якшо по-хорошему не хочеш, по-плохому будем!

- Виходь! Обкашляєм питаннячко, любий друже, - та в голосі не було ні краплі люб’язності

Після цих слів у двері чимось гупнули так що вони аж затріщали, напевно щось важке врізалося у двері. Чоловік із неадекватною і навіть трішки божевільною посмішкою на обличчі голосно вигукнув :

- Любі друзі! Ну що ж ви такі гучні!? Зараз я вам відкрию, - у цей момент він вхопив сокиру що висіла на стіні і з усієї сили вдарив у двері починаючи прорубувати їх, - зараз я прорубаю вам вікно на деребасівську ,а потім навчу манерами, - кажучи це із явним азартом в голосі та божевільною посмішкою на обличчі чоловік продовжував рубати двері . Сказати що колектори були ошелешені це просто промовчати. Так, це були два молодики під два метри ростом у спортивних костюмах, але до такого життя їх не готувало, тому вони на мить завагалися , - почекайте любі друзі! Зараз бензопилу притягну ,а то сокирою довго буде -Сокирою !? – такої чистої української від чоловіка із  - Донецька уже давно не чули. Він був дуже переляканий, але інший, сміливіший колектор з усієї сили вдарив ногою по і так понівечиним  дверям, після чого ті розлетілися на друски і чоловіки зайшли всередину ,але Данила там не було , вони лиш встигли побачити, як його халат промайнув у вікні ,та вони не стали забирати щось із квартири, а розвернулися й побігли в надії наздогнати чоловіка , щоправда Данило зістрибнув на сусідський балкон, благо той був відкритим і зайшовши до кімнати привітав сім’ю яка саме снідала, вхопив шматочок сиру зі столу і сказав щоб за ним двері не зачиняли ,він сам закриє. Доки сусіди зрозуміли що сталося , то музиканта мов вітром здуло .

Він швидко зібрав речі у найманій квартирі, повідомив господаря про те що двері зіпсовані й перерахував йому кошти на нові броньовані ,аргументуючи це тим що старі сокира пробиває, а нові пробивати не буде, Господар квартири також був в шоці, але доки оговтався то Данило уже зібрав усі речі й вийшовши через чорний вхід сів у таксі й зник.

Уже за двадцять хвилин він піднімався сходами доволі розкішного будинку й натиснув на дзвінок квартири. Секунда — і двері різко відчинилися. Перед ним стояла Софія.

Вона була неймовірна. Її образ — ніби з обкладинки глянцевого журналу: високий силует, та надзвичайно милі риси обличчя, хвилясте біляве волосся спадало на плечі. Легка сорочка підкреслювала витончену фігуру, а очі, які зазвичай випромінювали тепло на телеекранах, зараз горіли обуренням.

Софія була обличчям українського телебачення, популярною телеведучою, блогеркою, справжньою зіркою, яку знав кожен глядач і колишньою дружиною Данила. Зараз же вона, без зайвих слів, миттєво дала йому ляпаса.

— Ти? Ти ще маєш нахабство прийти сюди? — її голос був холодний, як лід.

Він удав, що не помітив удару, і навіть злегка всміхнувся кутиком рота.

— Радий тебе бачити теж, Софіє.

— Радий?! Після всього, що ти накоїв? — Її погляд міг би пробити стіну.

— Люба, поганий настрій зранку? Так давай за чешечкою кави розповім тобі парочку анекдотів і стане веселіше — намагався посміхатися  Данило, він старався виглядати безтурботно.

 Софія глянула на нього довгим поглядом, повним гніву і розчарування. Після паузи вона різко зачинила двері перед його носом, залишивши його одного на сходовій клітці.