Розділ 12

Лук'ян

Приходжу до тями у лікарні, голова гуде неначе вулик, в роті засуха, в палаті мертва тиша — лише вітер за вікном гудить. Намагаюся встати, але моя прострілена нога не дозволяє навіть сісти. Останнє, що пам’ятаю, — як Ельвіра кричала моє ім'я, коли в мене стріляли.

Думки крутяться навколо неї: де вона? Що з нею? Сподіваюсь, що вона зараз не в лапах того негідника Максима. Як би можна було, я б прямо зараз придушив його своїми руками, не залишивши живого місця на ньому. Як шкода, що Ельвіра не знає усієї правди. Мої думки пририває дільничний, який зайшов у палату з халатом на плечах.

— Доброго дня, Лук'яне Олександровичу, як ваше самопочуття? — він сів біля мене на стульчик.

— Дякую, вже краще, ви щось хотіли? — одразу запитав я.

— Так, я прийшов, щоб поговорити з вами за те, хто в вас стріляв. Як це сталося? — він зводить брови, дивлячись на мене.

Відвертаю погляд від дільничного, не знаю навіть, з чого почати.

— Я сам не знаю, що за чоловік це був. Я не бачив його лиця, проте він не хотів стріляти в мене — він хотів убити Ельвіру. Той негідник цілився пістолетом у неї. Дільничний замислився, моя відповідь його здивувала.

— Ви когось підозрюєте? Можливо, у неї є вороги? Я помотав головою.

— Не думаю, що Ельвіра з кимось ворогувала, тим паче з чоловіками. Вона дуже добра людина. Напевно, її хоче вбити якась конкретна людина, можливо, навіть через її багатий спадок.

Насправді я в голові здогадувався, що це вбивство підставив Максим. Я занадто добре його знаю — він бажає багатства і слави й навіть не підозрює, з якою жорстокою метою я прийшов в дім Ельвіри, тільки заради того, щоб помститися за справедливість.

— На жаль, ми не змогли знайти того чоловіка, але розслідування триває. Ми обіцяємо вам, що він буде покараний.

Я кивнув, і він покинув палату, побажавши мені швидкого окріплення.

Лежу в глухій тиші, згадуючи ті страшні події, які я бачив на власні очі. Гнів обпалює мене зсередини, коли в голові малюються усі події тієї аварії. Хочеться власними руками вирвати йому серце. Від гніву стискаю ковдру, яка вкриває моє тіло, очі дивляться в один напрям, сяють від злості. Мою емоцію зірвала Ельвіра, прийшовши до мене в палату. Вона виглядала дуже стомлено, а на шиї були якісь червоні цятки.

— Привіт, ти як, Лук’яне? — всміхнулась вона.

— Привіт, все чудово, мені вже краще. А що з тобою? — я напружився.

Вона спочатку мовчала, дивлячись на мене, однак все ж відповіла:— До нас в дім Максим привів нову робітницю Таню. Тепер вона працюватиме у нашому домі.

От виродок. Вирішив стерти мене, коли я тут. У нього все одно не вийде здійснити його план — пролунало в моїй голові, почувши її новину.

— А що в тебе на шиї? — я торкнувся рукою її волосся, щоб краще розгледіти. Вона опустила погляд, прикриваючи шию своїм каштановим волоссям.

— Я… я не знаю, як так вийшло, але коли ми розмовляли з Тетяною, то вона сказала, що я любила тюльпани, квіти, і коли вона принесла мені їх, мені стало погано, а на наступний день я бачу такий жах на своїй шиї. І це, враховувати ще те, що цю інформацію сказав Максим.

Моя злість палала в грудях. Ельвіра так страждає від цього Максима. Я б розповів їй усю правду, поставив всі крапки над «і», але відчуваю, що зараз не час. У мене є занадто багато компромату на цього негідника, а з Тетяною я потім розберусь.

— Ти говорила про це з Максимом?

— Так, але він запевняє, що раніше у мене не було на них алергії. Можливо, це після аварії у мене став слабий імунітет, і все так змінилось.

Розумію, що не можу залишати Ельвіру надовго, коли в її домі розгулюють гієни, які не гають ні хвилини, поки мене немає. Напевно, Максим вже здогадується про все, однак Ельвіру захищатиму як справжній чоловік.

— Як твоя нога? — її очі забігали.

— Поки що ніяк, Ельвіро.

— А твоя мама? Вона, напевно, так хвилюється за тебе.

Ельвіра мала рацію. Моя мама зараз тяжко хвора, я у неї — сама гордість: народити такого сина — ще той джекпот. Хоча я не зовсім ідеальний, і у мене бувають помилки, і зараз моя найбільша помилка — це те, що я не говорю Ельвірі правду.