Розділ 11

Ви впевнені, що хочете все згадати? — питає Таня, сидячи зі мною на дивані. Я мовчу, не дуже хочеться довіряти їй. Обпалюю дівчину невдоволеним поглядом.

— До чого ці запитання? 

— Просто, як говорять психологи, якщо людина втратила пам’ять, краще їй нічого не згадувати, бо інакше їй може бути дуже боляче. 

Я задумалася, і які психологи зробили такий висновок, інші взагалі радять інше.

— І що ти мені порадиш? — Краще вам буде, якщо ви почнете жити не чекаючи, поки до вас повернеться пам'ять, а жити по-новому, можливо, у вас з’являться нові думки, нові стилі.

Я відвела погляд, роздумуючи про її пораду. З одного боку, вона була права: чекати, поки пам'ять прийде до мене, буде дуже довго, а вона може так і не повернутися. Але з іншого — така порада викликає підозри і питання. — Звідки ти знаєш, що я потрапила до аварії? — холодно запитую, бажаючи почути відповідну відповідь.

Вона повільно ковтає повітря, її очі блукають по кімнаті.

— Ваш чоловік про все мені розповів. Як він ще казав, то ще до аварії ви дуже любили тюльпани, він завжди вам їх дарував, а ще казав, що дуже кохає вас.

Я підняла брови: схоже, що до аварії Максим був трішки турботливішим, ніж зараз.

— Але ж ти знаєш, що тут працює Лук'ян, це мій охоронець, тому ти тут попрацюєш, а коли він повернеться, мені ти не будеш потр...

Вона перебила мене, наче не хоче чути таку заяву в її сторону.

— Ви звичайно думаєте, що я піду, але ваш чоловік наказав мені бути тут, навіть якщо Лук'ян повернеться.

Я застигла, в душі стало неприємно. Тані точно не можна довіряти, вона може бути небезпечною і взагалі не потрібно їй багато розповідати про себе, поки я її повністю не знаю. Схрещую руки на грудях, часто кліпаючи. — Розкажи мені щось про себе, Таню, цікаво дізнатися про тебе як особистість. Дівчина всміхається.

— Я родом з Полтавщини, моя мама з татом зараз живуть там, а брат — за кордоном. Переїхала я до Києва у 18 років і зараз живу тут вже близько п’яти років.

— А чому батьки не поїхали з тобою до Києва? перебила я її репліку.

— Через те, що там їхній дім, у якому вони прожили багато років, але я приїжджаю до них раз на місяць або два.

Я підняла підборіддя, похитавши бровами. 

Увечері я попросила Таню купити тюльпанів, якщо я дійсно любила ці квіти, можливо, їхній запах розбудить у мені щось нове. — Ось, як і просили. — Таня заходить до маєтку з великим букетом тюльпанів рожевого кольору, ставлячи їх у вазу. Підходжу до квітів і вдихаю їхній аромат, дуже пахучий. Вмить у мене чомусь різко заклало ніс, стало трішки погано, голова запаморочилась. На наступний день прокидаюся від того, що шия до болю свербить. Різко підходжу до дзеркала і з жахом бачу багато червоних цяточок на шиї. Кидаю все і одразу їду до лікаря, щоб з’ясувати, у чому річ.

— Це може бути алергія, Ельвіро Андріївно, — заявив лікар, оглядаючи мене.

— Алергія?! На що? — запитую я від щоку. — Схоже на якусь траву чи квітку.

І тут я згадую про тюльпани. Невже Максим навмисно сказав Тані про них, щоб покарати мене за те, що я втекла?