Розділ 10

Лук'яна негайно завезли до лікарні. Я страшно злякалася — він врятував мені життя, ризикуючи своїм. Сиджу в коридорі, приклавши руки до губ, плачу. Мої червоні очі почали пекти від сліз. Лук'яна повезли на операцію. Той покидьок, який стріляв, напевно, хотів убити мене. Через дві години з операційної виходить лікар, знімаючи маску з лиця.

— Лікар, ну як там Лук'ян? — заплаканими очима питаю я, витираючи сльози.

— Операція пройшла успішно. Він буде жити.

Я з полегшенням видихаю та крізь сльози посміхаюсь.

Коли Лук'яна перевели в палату, я сиділа біля нього, очікуючи, коли він прийде до тями. Він врятував мені життя, і я його боржниця. Сиджу навпроти нього, тримаючи його теплу долоню. З очей знову котяться сльози, бачачи його непритомного.

— Лук'яне, прошу, не залишай мене… —пошепки прошепотіла я, наближаючись до нього, легенько цілуючи чоловіка у щічку.

В цю мить я зрозуміла, що починаю закохуватися в Лук'яна. Раптом до палати хтось зайшов. Я спочатку подумала, що це медсестра, але, повернувшись, застигла на місці. Переді мною стояв Максим — неначе гора. Він зі злобою мовчки дивився на мене, але, побачивши Лук'яна, змінив вираз обличчя. 

— Де ти була, Ельвіро? — холодно питає Макс. По тілу пройшовся страх, пальці затремтіли.

Я не знаю, що йому сказати — є лише страх перед його поглядом.

— Я ще раз питаю: де ти була?! — чоловік підвищує тон. Стає страшно, тіло затремтіло.

Бачачи моє мовчання, він підходить, хапає мене за руку і тягне від ліжка, де був Лук'ян.

— Ти хоч розумієш, як я переживав?! Я шукав тебе, а ти навіть не повідомила мені ні про що!

Він ще більше стискає мою руку. — Відпусти! Ми поїхали з ним до міліції, бо нам сказали приїхати. Як виявилось, я не вбивала ту невинну дівчину Ніку — її вбили вже після моєї аварії. Я тут ні до чого!

Його очі вилупились на мене — він явно був шокований чимось.

— І взагалі, на моє життя був замах. Хтось стріляв у мене, але Лук'ян врятував мене, тому я зараз тут, з ним.

Чоловік переводить погляд на Лук'яна, який все ще був непритомний.

— Ти сьогодні ж повернешся додому і будеш зі мною. Мені начхати, які поранення в цього Лук'яна. Ти будеш зі мною! — гарчить чоловік.

Я зриваюся. Мене дратують його накази — він наче не розуміє, що з Лук'яном хтось повинен бути.

— Мені потрібно бути з ним, Макс. Йому потрібна підтримка.

— Яка ще підтримка, Ельвіро? Кому? Цьому незрозуміло якому типу? Я взагалі жалкую, що взяв його охороняти тебе! — Макс вказує рукою на Лук'яна. — І взагалі, з ним будуть лікарі. Тобі немає чого сидіти тут з ним.

Звичайно, я розуміла, що маю бути поруч зі своїм чоловіком, але моя душа до нього не тягнулася. За цей час я звикла бачити Лук'яна поруч. — Лікарі не зможуть дати йому підтримки. Прошу, Максим, дозволь мені побути тут.

Я беру чоловіка за долоню, намагаючись розтопити його холодне серце. Однак він лише вириває свою руку з моєї і знову гарчить:— Ні. Ми зараз же поїдемо додому. Це не обговорюється. Я не дозволю тобі залишитися тут, щоб ти знову втекла.

Він різко хапає мене за руку, і ми виходимо до машини. Я розумію, що проти нього мені не вдасться піти. Макс кинув мене в машину, грюкнувши дверцятами. Сльози котяться самі по собі — не можу уявити навіть день без Лук'яна.

Чоловік сідає за кермо, помічаючи мої сльози.

— Ну і чого ти плачеш? Я тобі ще раз сказав: поки ти моя дружина, ти будеш слухатися мене! — заявив він, завівши двигун.

— Це дуже жорстоко, Максим. Ти навіть не розумієш, як Лук'яну зараз, — повертаючись до нього, гаркнула я.

— Нічого з ним не станеться. Не здохне, — беземоційно додав він.

Образа обпікає мою душу, плакати хочеться ще більше. У Макса геть немає совісті — він думає лише за свою шкуру.

Приїхавши додому, він затягнув мене до нашої спальні. 

— Поки що посиди тут і подумай над своєю поведінкою.

Він виходить із кімнати, грюкнувши дверима. Біль розриває мене зсередини, усе стискається.

Увесь останній день я проплакала. Мені до нестями шкода Лук'яна — він просто захищав мене, а я кинула його. Не можу уявляти своє життя без нього. Максим наче не розуміє серйозність усієї ситуації. На наступний день мене накрила депресія. Я не хотіла нічого. Лежу на ліжку, вкрившись ковдрою до голови.

Раптом до кімнати зайшов Макс — з ним хтось був.

— Максим, залиш мене в спокої. Мені зараз не до твоїх докорів.

— Ельвіро, повернись до мене. Мені потрібно тебе познайомити з твоєю новою робітницею, яка допомагатиме тобі.

Від шоку я повільно повертаюся до нього. З ним стоїть якась молода дівчина і привітливо дивиться на мене.

— Мене звати Таня, і з цього дня я буду працювати у вашому домі, — дівчина посміхається своєю білосніжною посмішкою, від чого стає тільки дико і незвично.

Ця дівчина викликала у мене підозри. А взагалі у мене було лише одне питання, яке я не наважувалась сказати вголос:Хто з вас дійсно мій друг, а хто — мій клятий ворог?