Розділ 9

Тітка Ніна одразу розуміє моє прохання та швидко веде нас у саму дальню кімнату, в якій була велика шафа. 

— Ось, сховайтеся тут, діти!

Ми з Лук'яном швидко залазимо у шафу, та наші тіла притислись одне до одного. Стає страшно, коли я зрозуміла, що Макс зайшов у хату.

Чую холодний тон Макса в коридорі, від цього стає моторошно. Лук'ян і сам був не на місці.

— Ви не бачили Ельвіру? Мою дружину?

Чую, що тітка Ніна відмахується від його слів, щоб не викликати підозри, однак він не відступає і обшукує увесь дім. Моє серце застигло в жилах, коли він увійшов у кімнату, де ми ховалися. Я закрила рот долонею, щоб лишній раз не писнути, бо знаю: якщо він знайде нас — будуть великі непереливки.

— Чорт! Де вони?! 

Він кулаком б'є по шафі, що я ледь не злякалася, добре, що Лук'ян притис мене до себе. 

— Що ви собі дозволяєте? Тут немає вашої дружини, негайно покиньте мій дім! — мовила тітка Ніна. 

Через декілька хвилин Макс зі злістю в грудях покинув дім і поїхав. Ми з Лук'яном вийшли з шафи.

— Дякую вам, як би не ви, я б не знаю, що сталося з нами, — сказав Лук'ян, тримаючи руки на поясі.

На дворі вже сутиніло, і я розуміла, що треба десь переночувати, їхати до нас додому — не варіант.

— Нам час вже їхати, ще раз дякую, що допомогли нам, ви дуже хороша людина, — я торкнулася її руки.

— Знаєте що, а залишайтеся сьогодні в мене. Куди ви зараз поїдете? Звісно, що нікуди, тим паче цей тип вже вас розшукує, — тітка Ніна присіла на стілець, дивлячись на нас.

Ми з Лук'яном перекинулися поглядами, намагаючись наче прочитати думки одне одного, однак все ж тітка Ніна була права — краще переночувати в неї, бо нам дійсно зараз на ніч немає сенсу їхати.

— Так, ви праві, нам з Ельвірою немає сенсу кудись їхати, дякую вам, тітко Ніно.

— От і чудово! — жінка миттєво встала зі стільця, наче зраділа. — В мене давно не було гостей, я дуже рада приймати вас у своєму будинку. Лук'яне, мені потрібна твоя допомога: нарубай, будь ласка, дрів, щоб розпалити піч.

Поки Лук'ян рубав дрова на вулиці, ми з нею накривали на стіл.

— Лук'ян такий хороший, Ельвіро. Так, це не правельно, однак я скажу: він дуже підходить тобі як пара.

Я на мить зупинилась від її слів, щоки запалали румянцем, я хіхікнула.

— Але ми не пара, він мій охоронець, між нами немає почуттів, лише дружба.

Вона глибоки вдихнула повітря у легені, нічого не сказавши. Згодом прийшов і Лук'ян, він розпалив піч, та ми разом сіли вечеряти. Після вечері тітка Ніна запросила нас спати у кімнаті, де було два ліжка. 

Вночі лежу та роздумую про все, що сьогодні сталося. Мої думки перервав голос Лук'яна:— Не спиш?

— Ні, не сплю, думаю про сьогоднішні події. Напевно, Максим вже почав мене розшукувати, нам не потрібно повертатися у мій дім.

— Ти впевнена? — спокійно питає він.

— Так, бо там я точно нічого не згадаю.

Декілька секунд він мовчить, наче у його голові немає наступного питання, щоб продовжити нашу нічну розмову.

— А де ти будеш жити? Точніше, де ми будемо жити?

— Якщо не проти, то декілька днів я хочу пожити у тебе в квартирі, звичайно, якщо ти погодишся.

— Ну добре, я тільки за, але що ти скажеш Максиму? — в його голосі було трішки тривоги.

— Нічого. Повертатися до нього поки що я не хочу. Декілька днів поживу у тебе, допоки мені не стане трішки краще, а після повернемось.

Наступного ранку я прокинулась о восьмій, яскраве сонце світило крізь штори. Я вийшла на вулицю, Лук'ян щось робив у машині, а тітка Ніна пішла за водою. Я вдяглася та вийшла до Лук'яна.

— Доброго ранку, Лук'яне, ти дзвонив Оксані? Вдалося з'ясувати, чому її звільнили?

Він вийшов з машини, перекинувши погляд на мене.

— Доброго ранку, Ельвіро. Так, дзвонив. Вона сказала, що її запросили поїхати працювати у Ізраїль психологом, сказавши, що там вона зароблятиме набагато більше, ніж в Україні. Вона вибачилась, що так підставила нас, і передавала тобі привіт.

Я глибоко вдихнула повітря, розуміючи Оксану і те, як вона довго ішла до цієї професії, тому тут немає чого злитись чи звинувачувати її.

— Коли ми можемо поїхати до тебе? — тихо запитую я, сховавши руки в кишені моєї куртки.

— Якщо хочеш, можемо поїхати прямо зараз, — миттєво відповів він.

Я кивнула, і, попрощавшись з тіткою Ніною, яка побажала нам хорошої дороги, ми виїхали до міста.

Через годину його машина паркувалась біля його під'їзду. По ліфту ми піднялись на потрібний поверх. У квартирі Лук'яна було дуже затишно. Він запропонував піти з ним за продуктами, на його пропозицію я погодилась. Підходячи до супермаркету, до нас раптово підійшла незнайома мені дівчіна років 30–35.

— Ельвіро Андріївно, доброго дня, ви мене не пам'ятаєте, мене звати Леся, і я працюю вихователькою у дитбудинку. Не могли б ви, будь ласка, сьогодні завітати до діток? Вони так скучили за вами.

Від почутого стає незручно, ось і ще один факт про мене — я допомагала дітям. Я не могла відмовити, бо знаю, як це — бути покинутим і беззахисним.

— Добре, я сьогодні приїду!

В магазині ми з Лук'яном взяли багато продуктів для дітей, мені було важливо порадувати діток, познайомитися з ними, розповісти про себе. З повними пакетами продуктів ми поїхали у назначене місце. На мене одразу налетіли діти, усі обіймали мене.

— Ельвіро Андріївно, ми так раді, що ви приїхали до нас, — сказала дівчинка, тримаючи мене за руку.

В цей момент я відчула себе, як не дивно, але щасливою, неначе я попала в рай, де усі добрі, щирі, немає цієї брехні і нещасть. Ми розважалися, грали в різні ігри, дітки показували свої таланти і розповідали свої історії. 

Коли мені треба вже було йти, я пообіцяла, що навідаю діток через місяць. Вони були дуже щасливі, що я весело провела з ними час, пообіцявши бути чемними, щоб наступного разу я приїхала з чимось новеньким.

Виходжу на вулицю, де на мене чекає Лук'ян біля машини, підходжу до нього.