Розділ 8

— Щось сталося, Ельвіро? — запитує Лук’ян після того, як побачив, як я напружилася від дзвінка.

Я повільно повертаюся до нього, стримуючи ураган в душі.

— Лук’ян… тільки що дзвонили з міліції і повідомили, щоб я приїхала. Вони зробили деякий висновок щодо загиблої дівчини, — хрипло прохрипіла я.

— Ну, тоді поїхали, — він заводить двигун, але я зупиняю його.

— Стій! -дихання в грудях наче було замало. 

Він зніяково переводить на мене погляд, повертаючись тілом до мене.

— Ельвіро, що з тобою? Ти така перелякана. Серце б’ється швидко, наче я тільки що пробігла велике коло. 

— Я… я… А якщо я її вбила?! — викрикую я, не в силах тримати страх в собі. Відвертаюся від Лук’яна, ховаючи свої заплакані очі, з яких стікала чорна туш.

Він робить глибокий вдих, беручись обома руками за руль.

— А я думаю, що її вбивство сталося випадково. Ельвіро, ти не знаєш точно, що це ти її вбила, але зараз ми поїдемо і про все дізнаємось. Я з тобою!

Він торкається моєї долоні, по ній промайнуло тепло.

Розумію, що й справді не можу точно знати, хто вбив цю бідну дівчину, тому витираю сльози, і ми з Лук’яном їдемо до участку, не розмовляючи.

Приїхавши, заходимо до однієї з кімнат. Одразу мені на очі спадає дільничний — він сидить за широким столом, перебираючи свої документи. Побачивши нас, він запросив мене сісти. З тривогою в душі я присіла, не зводячи погляд з чоловіка.

— Ну що, вам вдалося хоч щось з’ясувати? — я нервово хрускала пальцями, слідкуючи за кожним його рухом, за кожним словом.

— Так, Ельвіро Андріївно. Я почну з першого, — низьким голосом мовив дільничний, склавши руки на столі.

— По-перше, цю дівчину звуть Ніка. Як нам потім стало відомо, її фамілія — «Букіна». А по-друге, коли ми розглядали її тіло, то воно було занадто свіжим, занадто цілим. Однак на її шкірі, особливо на шиї, ми знайшли синець, який вказує на те, що її спочатку задушили, а після якось випадково викинули туди, де трапилася ваша аварія. Тому ми зробили такий висновок, що її вбили вже після аварії, тому ви тут навіть ні при чому.

Одразу в душі стає полегшення, однак вбивця, який вбив Ніку, ще й досі на волі, шукає собі нову жертву. По тілу пробігаються мурашки від цього усвідомлення.

— А ще нам вдалося поговорити з матір’ю загиблої дівчини, і, як вона стверджує, її дочку вбив чоловік Ніки, а саме — Букін Роман Сергійович. І саме зараз всі сліди вказують на це, проте на даний момент ми ніде не можемо його знайти. Він розшукується.

— Скажіть, а що ще говорила мама Ніки? Можливо, щось особисте? Наприклад, які у неї були з ним відносини, з цим Романом? — в горлі одразу став ком від страху невідомого. Дільничний лише помотав головою.

— Нажаль, ні. Вона не говорила занадто особисто про свою доньку. Однак, якщо ви хочете з нею поспілкуватися, то ось вам її адреса. 

Він протягнув мені білий клаптик паперу, на якому була написана її адреса. Ми з Лук’яном одразу їдемо туди, і, як потім з’ясувалося, вона жила в селі. Дорога була не дуже довгою — близько пів години ми їхали до того села. Не знаю, як Лук’ян, проте я дуже хотіла поговорити з мамою загиблої Ніки. 

Ми зупиняємося біля невеликої хатинки на околиці села. Покликавши, до нас вийшла на вигляд років 50–55 приємна жіночка. Вона ввічливо поцікавилася:— Хто ви такі? Що вам потрібно? 

— Доброго дня. Ми приїхали до вас, щоб поговорити про вашу загиблу дочку Ніку. Ми дуже вам співчуваємо, але мені потрібно знати якомога більше про вашу дочку, бо спочатку мене підозрювали у її вбивстві, однак я не вбивала її.

Вона поглянула на нас обох і впустила в дім. Ми втрьох сіли. В її хатинці всередині було приємно: гарне ліжко, коврик на стінці, а на тумбочці була фотографія її Ніки.

— Скажіть, як до вас звертатися? Мене звати Ельвіра, а це мій друг Лук’ян. Жінка присіла на стілець, глибоко вдихнувши повітря.

— Я Ніна.

— Розкажіть нам, будь ласка, про вашу Ніку і чому саме, як сказали нам в участку, ви підозрюєте її чоловіка? — спокійно запитала я, щоб вона не хвилювалася.

— Моя Ніка при житті була самим золотом. Такої доброї і світлої душі не було ще ні в кого з моєї родини, — вона потягнулася та взяла її фото до рук. 

— Я думала, що у неї буде хороший чоловік, який буде кохати її. Проте цей Роман лише знущався з неї. 

Жінка не змогла стримати сльози.

— Я їй багато разів казала, що він не зробить її щасливою. Однак вона терпіла цього тирана тільки через те, що кохала його, поки він пив і гуляв.

Ми з Лук’яном не відводили від жінки погляд.

— І так вийшло, що одного дня вона поїхала забирати його п’яного з міста, і я більше не побачила живою свою Ніку. 

Жінка прикрила долонею лице — було видно, що це усвідомлення ламає її душу на шматки.

— Якою ж доброю вона була, а скільки добра зробила…— вона плаче ще більше, притискаючи її фото до себе.

— Те, що сталося з Нікою, жахливо, а я взагалі потрапила в страшну аварію і втратила пам’ять, і невідомо, чи взагалі згадаю щось.

Жінка витирає свої сльози, дивлячись на мене своїми добрими очима.

— Співчуваю тобі, дитинко.

Ми сиділи в тиші хвилини дві, як раптом хтось почав голосно гукати:— Ельвіро!Ти тут?!

Я одразу впізнала голос — це був Максим. Він стояв біля воріт. Проте він не мав знати, що я тут. Лук’ян насторожився.

— Тітко Ніно… — я взяла жінку за руки. — Прошу, сховайте нас. Це мій чоловік приїхав, але він не повинен знати, що ми тут.