Розділ 7

Дихання наче припинилось, а слів не було — в голові був безкінечний хаос. Стою посеред кухні, ледь не падаючи. Мені стало гидко від дій Максима після того, як він посмів принизити Лук'яна, після того, як він сам дав йому згоду мене охороняти. Різко в душі запалало обурення, ніздрі випускали гаряче повітря з легень — я миттєво пішла за ним з'ясовувати, до чого він взагалі таке влаштував.

Заходжу в нашу кімнату. Максим спокійно сидів на дивані, щось читаючи. Мене розгнівало це ще більше. 

— Це що було, Максим? Ти взагалі повагу втратив? — грубим тоном питаю я, підходячи майже впритул до нього.

Він навіть не зреагував, а лише спокійно, без зайвого жалю, відповів на моє запитання.

— Мені не подобається те, що ти занадто довго проводиш час з Лук'яном, тому мене це дратує.

— Але ти ж сам погодився, щоб він тут працював, а зараз влаштовуєш мені цю безглузду ревність. Я стискаю руки в кулаки, не можу зрозуміти його логіку. Максим мовчить, дивиться прямо та тримає руки в замок.

Не витримуючи, я виходжу з кімнати, гучно грюкаючи дверима. Зараз я хочу поговорити з Лук'яном і вибачитись за інцидент Макса.

Стою навпроти його кімнати, однак спочатку не наважуюсь стукати, але все ж стукаю і заходжу.

— Лук'ян, до тебе можна? Чоловік сидів на ліжку і щось роздумував у своїй голові.

— Так, заходь.

Я зачинила за собою двері та глибоко вдихнула повітря у легені, роздумуючи, як правильно підібрати слова.

— Сьогодні Макс просто втомився на роботі, тому він так грубо відреагував на те, що я проводжу час з тобою. Вибач, Лук'яне, мені самій дуже соромно за його неповагу. 

Дихання пришвидшилось, однак його лице виглядало спокійно, навіть серйозно.

— Занадто дивно він проявляє свою ревність.

— Я знаю, але спробуй, будь ласка, зрозуміти його як мого чоловіка. Лук'ян відводить погляд убік, наче йому неприємно чути таку заяву.

— Добре, — нарешті вигукується з його вуст.

Я легко всміхаюсь. — Коли ми можемо піти до Оксани? Мені не вистачає її психологічних порад.

— Якщо хочеш, то можемо поїхати завтра, вона теж чекає на тебе.

Моїй усмішці не було краю. На радощах я кинулася в його обійми, і так вийшло, що я торкнулася своїми вустами його вуст. Вмить я відсторонилася — ми обоє дивилися одне на одного, неначе вкопані.

— На добраніч, Ельвіро, — спокійно мовив Лук'ян.

Моє серце шалено калатало. Я навіть не очікувала, що звичайна радість на секунду з'єднає наші губи в короткий, але такий живий поцілунок. Виходжу з його кімнати та прямую до нашої з Максимом. Тихенько заходжу і бачу те, що він вже спить. Вирішую не лягати поруч, а спати в іншій кімнаті.

Розстеляю ліжко, думаючи про нашу з Лук'яном близькість. На губах ще залишилось тепле відчуття.

На наступний день ми з Лук'яном збиралися до психолога. Приїхавши, ми пішли до її кабінету. Заходимо, але замість Оксани на її кріслі сидів якийсь чоловік років сорока. Ми обоє застигли, коли він кинув на нас свій погляд.

— Вам кого?

— Вибачте, але нам потрібна Оксана, моя сестра. Де вона зараз?

Чоловік оглянув Лук'яна з ніг до голови, а після, вставши з крісла, підійшов до нас.

— Мені дуже шкода, але ваша сестра більше тут не працює. Її звільнили, — беземоційно мовив чоловік, що Лук'ян від шоку і злості насупив брови.

— Ви що таке говорите? Вона професіональний психолог, її неможливо звільнити!

В моїх грудях усе стискається, а надія на щось краще зламалась. Не знаю, чи був цей чоловік психологом, краще Оксани він точно не буде.

— А це вже не мої проблеми. Краще вам піти, а інакше я викличу охорону.

— Викликай! Мені байдуже, я нікуди звідси не піду, поки не дізнаюсь, де моя сестра! — Лук'ян підвищує тон.

Я беру його за долоню, щоб хоч трохи зменшити його гнів.

— Лук'яне, прошу, не треба скандалів. Ходімо, ми обов’язково про все дізнаємось.

Лук'ян заспокоївся, та ми разом вийшли на вулицю до машини. 

— Це взагалі безглуздо, Ельвіро. Директор цього закладу взагалі сліпий, чи що? Ні, я так просто це не залишу, — чоловік був розгніваний, стиснувши водійське кермо.

— Лук'яне, але ми безсилі проти цього. Можливо, причина була серйозною для її звільнення.

Чоловік припарковується посеред траси і обпалює мене злим поглядом.

— І ти теж так вважаєш? А от я — ні! Я з самого дитинства знаю свою сестру. Вона йшла до цієї роботи п'ять років, і я завжди був з нею. Вона так мріяла стати психологом і завжди відповідально ставилась до своєї роботи.

Від його тону по тілу пішов страх. Я відвертаюся від Лук'яна і дивлюся у скло.

— Можливо, ти правий, але ми не можемо знати точно, поки ти сам не поговориш з Оксаною.

Він дивиться у лобове скло, стримуючи свій гнів. У ту мить його можна було зрозуміти: у нього смертельно хвора мама та ще й сестра опинилась у такій ситуації.

Раптом мій телефон завібрував. Мені дзвонили з поліції. Серце гучно закалатало, я підняла слухавку.

— Так!

— Доброго дня, Ельвіро Андріївно. Ми телефонуємо вам, щоб повідомити за тіло молодої дівчини, і ми зробили висновок, який вже повідомимо вам, коли ви будете в участку.