Розділ 5

Я сиджу, навіть не моргаючи. Останнім часом події в моєму житті настільки неочікувані, що я навіть не знаю, чи зможу згадати усі події тієї аварії. Думки не приходять до голови, а лише багато питань, на які так важко знайти відповідь.

— Нам більше немає вам що сказати, розслідування триває. Якщо нам щось стане відомо — ми вам повідомимо.

Ми з Лук'яном повернулися додому. Я не можу стримати свої сльози, я й гадки не мала, що ця аварія скалічить не тільки моє життя. Я сідаю на стілець, спершись головою об руку, ховаючи свої сльози.

— Як таке може бути, Лук'ян?.. — тихо через сльози вимовляю я.

Він сидить поруч, видихнувши повітря з легень.

— Не хвилюйся так, ще не зрозуміло, хто міг вбити ту дівчину, — його рівномірний тон трішки знижував мою напругу, яка зростала в мені.

— Ще й домашній арешт… Я так точно з розуму зійду, — по очах котяться сльози одна за одною, не припиняючись.

— Не зійдеш! Я зроблю усе, щоб тобі було комфортно навіть вдома. 

Раптом він неочікувано обійняв мене. В грудях з'явилося приємне тепло, відчуття того, що я не одна.

Увечері лежу в ліжку, намагаючись поспати. Максим знову затримався на роботі, а Лук'ян кудись поїхав, але мені не сказав. Я майже заснула, аж раптом різко прокинулась від крику Макса на кухні.

— ЧОРТ! Якого хріна тут валяється взуття Ельвіри?!

Я підіймаюся з ліжка та сонно прямую до кухні.

— Чого ти розкричався? — я складаю руки на грудях, стоячи в кухонному прорізі. 

— Ельвіро, — обізвався чоловік, підвищуючи тон. — Якого хріна на кухні валяється твоє взуття? Я ледь не вбився через нього!

Я звернула увагу на мої кросівки, які акуратно стояли біля столу. Сьогоднішній день повністю вимотав мене.

— Пробач, я забула прибрати їх на місце, — стараюсь достукатися до його розуміння, однак він лише більше обурюється.

— Сьогодні мені повідомили, що тебе підозрюють у вбивстві, — підвищеним тоном промовив він.

Я лише киваю, ховаючи погляд. Все знову плутається.

Він беземоційно хмикає, сівши на стілець.

— У мене просто немає слів, Ельвіро… Не знав, що моя дружина так засмутить мене,— чоловік пронзає мене своїм серйозним поглядом. У моїх очах починають накопичуватися сльози. Максим встає зі стільця, ховаючи руки в кишені.

— Приготуй мені вечерю, я голодний, — холодно наказав чоловік, а після зник з мого поля зору.

В грудях усе стискається, моє дихання неначе закінчується. Я не очікувала від Максима такого холоду.

На наступний день я знову малювала. Минулої ночі я спокійно спала, але багато разів прокидалась — не знаю від чого. Лук'ян повернувся вчора доволі пізно. Я розпитувала його, куди він збирається їхати, але він нічого не сказав. Раптом в мою кімнату заходить Лук'ян. Ми трішки посміхаємось одне одному, ловлячи наші погляди, та він підходить до мене.

— Де ти вчора був? Чому не сказав, куди поїдеш? — я відкладаю малюнки, пильно сверлячи його своїм поглядом.

Він набирає в легені багато повітря та різко видихає.

— Я навідував свою маму. Зараз вона тяжко хвора, у неї рак. І їй потрібні ліки.

Я охаю від неочікуваної відповіді.

— Співчуваю… Сподіваюсь, вона одужає,— я беру його теплу долоню. Він відповідає тим самим.

Він з теплом дивиться в мої очі.

— Як ти? Ще дуже переживаєш? — чоловік не відводить погляд.

— Вже краще… Але все це не дає мені спокою. Аварія, вбивство… Максим взагалі вчора насварив мене через те, що я залишила взуття на кухні.

Лук'ян в мить супиться, але швидко ховає емоцію.

— Не звертай на нього уваги, Ельвіро. Він зараз на нервах.

Тут я згадую, що на полиці на самій верхній, була книжка, яку я хотіла прочитати, однак туди я не діставала.

— Лук'ян, — я переводжу погляд на полицю, — підсади мене, будь ласка, на своє плече, щоб я могла дістати ту книгу. 

Він дивиться на полицю та без проблем підсаджує мене. Я майже дістала книжку, однак раптом голова запаморочилась, і я втратила рівновагу, падаючи на ліжко. Лук'ян одразу зреагував. — Ельвіро!

Вмить чоловік підхопив моє тіло, і ми двоє впали на ліжко. Чоловік навис зверху, прилягаючи до мого тіла, а відстань між нашими обличчями була зовсім невеликою. На підлозі була та сама книга. В цей момент час ніби зупинився… Я вдихала приємний запах його чорної футболки, його тіло було неначе у грецького бога. Мені хотілося, щоб цей момент тривав вічно. 

Раптом Лук'ян наче прийшов до тями та звільнив мене від свого тіла. 

— Фух… Ну ти й даєш, Ельвіро. Ми обоє сміємося. Це було і страшно, і в той момент так романтично.