Розділ 4

В грудях усе стискається від тону Максима, в горлі пересихає, я навіть не знаю, що йому відповісти.

— Ми прогулювались на свіжому повітрі, — відповідає Лук'ян.

Одразу відчувається полегшення. Макс недовірливо дивиться на нас, але після, взявши ключі від машини, поїхав на роботу. Сподіваюсь, він нічого не запідозрив.

Ми йдемо до мене в кімнату, і я зачиняю двері, а після падаю на ліжко. Лук'ян сперся об туалетний столик, схрестивши руки.

— Ти його кохаєш, Ельвіро? — в його тоні було трішки невдоволення.

Я підіймаю на нього очі, зустрівши його насуплені брови.

— Ні, я його взагалі не пам’ятаю, — я відводжу від нього погляд, однак і так він добре відчувається.

— Так чому ти не розлучишся з ним? — твердо запитує він.

Я підіймаюсь на лікті. — Робити це зараз безглуздо. Можливо, я кохала його.

— Але ж ти бачиш: він навіть не цікавиться тобою, заборонив тобі ходити до психолога. Так не робить чоловік, який кохає.

— Це ще нічого не змінює, — коротко відповіла я.

Він стис щелепу, наче ховаючи своє невдоволення. За цим явно щось було.

— Чому ти так гостро реагуєш на Максима? Ти що, ревнуєш? — я підморгнула йому, через що він заховав погляд.

— Ревнощі тут навіть не присутні. Просто він не дуже схожий на справжнього чоловіка, — він підняв погляд на мене, на його руках гарно красувалися набухлі кров’ю вени, а погляд став м’якшим.

— Ревнощі тут навіть не присутні. Просто він не дуже схожий на справжнього чоловіка, — він підняв погляд на мене, на його руках гарно красувалися набухлі кров’ю вени, а погляд став м’якшим.

— Ти що, його недолюблюєш тільки за це? — я підняла брову.

— А хто казав, що я його любив? Просто він дивний. Зараз я стою тут тільки заради тебе, Ельвіро.

Я хмикнула — він так говорить, неначе прийшов рятувати мене від якогось зла.

— Ну і яка твоя ціль? Чого ти досягаєш? Він помотав головою, його очі дивилися в інший кут.

— У мене немає цілі. Я просто хочу бути з тобою і захищати тебе, бути поруч, доки до тебе не повернеться пам’ять.

Я всміхнулась, дивлячись у його ніжні очі, в яких не було до мене злості чи ненависті, а це означало лише одне — йому можна довіряти.

Увечері я сиділа на кухні, п’ючи чай. Максима ще не було. Сиджу повністю поглиблена у свої думки, які киплять у мені, неначе вода в каструлі.

Раптом чую скрип дверей — на порозі стояв Макс. Він зайшов на кухню, і я одразу спіймала його лице очима.

— Привіт, щось сталося? — я дивлюся на його лице: воно не було спокійним.

— Нічого, все добре, — не дивившись на мене, зниженим голосом відповів Максим. Чоловік проковтнув ком, який був у нього в горлі, а після, взявши стакан з водою, попрямував у спальню, трішки похитуючись.

Він здався мені дивним, таке відчуття, наче щось його перелякало. На кухню одразу зайшов Лук'ян, сівши навпроти мене.

— Щось сталося? Ти якась бліда, — він склав руки на стіл, його спокійний погляд мандрував по моєму обличчі.

— Максим сьогодні дивний, він якийсь занепокоєний прийшов з роботи, — відповіла я, зробивши ковток гарячого чаю.

— Можливо, стомився на роботі. Усяке може бути, — додав він.

Я промовчала, роздумуючи про усе в своїй голові, переварюючи кожну деталь сьогоднішнього дня, щоб зрозуміти, з якого моменту усе пішло не так.

На наступний день Максим доволі рано поїхав на роботу. Минулу ніч мене знову накрили кошмари: знову траса, машина, аварія. Не сниться щось інше.

Минуло декілька днів — сни не припинялись. Я почала знову замикатися в собі. Сидимо з Лук'яном на дивані та обговорюємо все.

— Спробуй на щось відволіктись, Ельвіро, можливо, ці сни зникнуть, — Лук'ян старається заспокоїти мене.

— Я не можу. Навіть так ці сни кошмарять мене, — гарчу я.

Раптом хтось подзвонив у двері. Я з Лук'яном підійшла відкривати — на порозі стояв дільничний. Я здивувалась.

— Віцієнко Ельвіра Андріївна? — запитав чоловік.

— Так, це я.

— Збирайтесь з нами в участок. Нам потрібно з вами поговорити та сказати деяку новину.

В грудях усе стиснулось, дихання пришвидшилось. Швидко зібравшись, я разом з Лук'яном поїхала до міліції.

— Ельвіро Андріївно, ми підозрюємо вас у вбивстві, однак доказати це не можемо, — мовив чоловік, який сидів навпроти мене.

Я вилупила на нього очі, не знаючи, що й сказати.

— Що це ви говорите? Яке вбивство? — він видихнув повітря з легень, часто кліпаючи.

— Розумієте, в той день, коли ви потрапили в аварію, чомусь на тому ж місці вчора ми знайшли тіло мертвої молодої дівчини. Зараз її тіло у морзі, його оглядають. Однак усі сліди вказують на вас, проте у нас немає точних доказів.

Дихання пришвидшилось, у горлі був ком, на очах з’явилися сльози. Лук'ян тримав мої тремтячі плечі.

— Як таке можливо? Я що — вбивця?! — хрипким голосом питаю я.

— Ельвіро Андріївно, поки ми точно не з’ясували, хто справжній вбивця, ми не можемо точно уточнювати, що її вбили ви. Однак поки триватиме розслідування — просимо вас бути на домашньому арешті.

Я заплакала ще більше. Я і так нічого не пам’ятаю, та ще й мене підозрюють у вбивстві… З такими поворотами долі я дуже не скоро усе згадаю.