Розділ 3

Я поглянула на нього поглядом, який говорив гучніше за будь-які слова. — Це було б чудово, Лук’яне. На обличчі малюється маленька посмішка.

— Ви не проти, якщо з цього дня ми будемо спілкуватися на «ти»? — прозвучало з вуст його запитання.

Мої очі закліпались частіше, а в грудях відчувався жар.

— Якщо тобі так буде зручніше, то я взагалі не проти, — я помотала головою. — Але, Лук’яне, нам з тобою треба завтра порадитись з Максимом, чи дасть він згоду, якщо твоя сестра приходитиме в мій дім і спілкуватиметься зі мною. Все ж я не можу прийняти рішення, не отримавши його згоди.

Він звів брови, наче чимось здивований. — Ну добре, сподіваюся, що він дозволить, — різко змінює він емоцію на посмішку.

На наступний день ми разом підійшли до Максима в його вихідний день, щоб поговорити. Я трішки нервувала. Він сидить на дивані, дивлячись у телефон.

— Макс. Він різко підвів на мене погляд.

— Так, Ельвіро, — окликнувся він. — Люба, ти щось хотіла?

Я опускаю погляд донизу, ніби шукаючи там потрібні слова, а після підіймаю погляд. — Ми з Лук’яном прийняли рішення, хочемо обговорити його з тобою і щоб ти також не був проти.

Максим питально дивиться на нас двох та запрошує сісти. Ми підходимо до дивану та одночасно сідаємо.

— Максим, вчора ми з Лук’яном обговорювали мої сни, я показувала йому свої малюнки. Він сверлить мене поглядом.

— Я запропонував Ельвірі, щоб у ваш дім приходив психолог і спілкувався з нею, звичайно, якщо ви не будете проти, — продовжив Лук’ян мою думку.

Максим тихо розсміявся. Ми переглянулись поглядами з Лук’яном, ніби шукаючи причину його сміху.

— Який ще психолог, Ельвіро, не сміши мене. Все одно він тобі не допоможе, лише марно викинеш гроші.

Лук’ян насупився та стиснув руку так, що кісточки пальців побіліли. — Гроші тут не мають значення! Вам що, не хочеться, щоб Ельвіра все згадала?

Максим переводить погляд на нього — між їхнім зоровим контактом палає боротьба.

— Ну, звичайно хочу, але психолог тут явно зайвий. Знайте, я своєї згоди не даю, — він перевів погляд на телефон.

Лук’ян палав злістю, а мені було незрозуміло, чому він так злиться, яка причина його гніву.

Ми вийшли на балкон. Надворі тільки минув дощ — приємний запах зазирнув у ніздрі.

— Це безглуздо. Як він може забороняти тобі записатись на прийом до психолога?

Лук’ян перевів свій м’який погляд на мене. Я сховала погляд, не знаючи що сказати — слів не було. Максим явно був неправий. — Я й сама не розумію його відмову. Це виглядає дивно, тобі не здається?

Він стис щелепу так, що його скули добре вимальовувались моєму зору.

— Це не просто дивно. Він не повинен цього забороняти. Тобі потрібно як умога більше спілкуватися з людьми, а не сидіти як пташка в клітці.

— І що ти пропонуєш? Іншого виходу немає.

Я відвела погляд на краєвид, і між нами повисла тиша.

— Я знаю, що ми можемо зробити, — впевнено вимовив він. Від шоку я перевела погляд на його чорні очі. Він підходить ближче, однак впритул не наближається.

— Ми будемо таємно ходити до моєї сестри. Максим не дізнається про ваші зустрічі, — тихо говорить він у моє лице.

— Ти що, збожеволів? А якщо він дізнається? — я вилупила на нього свої карі очі.

Він мотає головою. — Можливо, і збожеволів. Однак не дозволю тобі гнити в цих чотирьох кутах. Ти маєш право згадати усю пам’ять і пригадати усі події тієї аварії.

— А якщо Максим про все дізнається?

— Не дізнається! — впевнено говорить Лук’ян. — Я зроблю усе, щоб він нічого не запідозрив.

Я кивнула — в даній ситуації це був єдиний вихід.

Увечері я вирішила розпитати Максима про моє життя до аварії. Він повинен знати, якщо дійсно мій чоловік. Заходжу до нашої спальні та сідаю на край ліжка, він щось робить у телефоні.

— Максим, скажи, а якою я була до аварії?

Вмить він підняв на мене погляд. Він довго не міг відповісти на моє запитання, наче не знав мене ніколи.

— Ну, як би це жорстоко не звучало, але ти була дуже брехливою та холодною.

Я вмить здивувалась, стиснувши ковдру пальцями:— Тобто?

Він дивився в стелю, переводячи очі з одного кута в інший. — Тебе не любив майже ніхто. Ти хвасталась бідним людям, що ти багатійка, а вони нічого не коштують. І тепер ти розплачуєшся за це, — поглянув він на мене.

Мої очі наповнились слізьми. Я вийшла з кімнати і заплакала. Невже я дійсно була такою егоїсткою? Проте у мене були сумніви: чи говорить він правду? Чи щось приховує? Я знала, що справжню правду дізнаюсь тільки я — лише тоді, коли пам’ять повернеться до мене.

На наступний день ми з Лук’яном вранці тихо виїхали до його сестри. Я хвилювалася, не знала, як пройде наша зустріч, якою вона буде. Через декілька хвилин Лук’ян зупиняється біля якогось невеликого закладу. Ми виходимо з машини і прямуємо усередину. Проходячи через коридор, Лук’ян зупиняється біля кабінету його сестри, ми заходимо в кабінет.

Мій погляд одразу впав на стіл, за яким сиділа його сестра в гарних окулярах і зі світлим волоссям. 

— Привіт, я вас чекала.

Я починаю хвилюватися. Лук’ян торкається моїх плеч, трішки знижуючи мою напругу. Я повільно сідаю навпроти Оксани в чорне м’яке крісло. Лук’ян стоїть, спершись плечем об стіну. Оксана зручно вмощується і переводить погляд на мене.

— І так, Ельвіро, ми з моїм братом про все домовились. Про наші з вами зустрічі не дізнається ваш чоловік, — вона киває, що їй можна довіряти. — Скажи, Ельвіро, ти хоч щось трішки пам’ятаєш у момент аварії?

Я глибоко видихаю, намагаючись зібрати куски пам’яті з того моменту докупи.

— Єдине, що пам’ятаю, — це те, що я об щось вдарилась, а далі все в тумані. 

Я показую їй свої малюнки, пояснюючи, що це сон, який я перемальовую кожен день на новий папір. Ми все обговорюємо. Оксана сказала, щоб пам’ять як умога скоріше повернулася до мене, потрібно більше спілкуватися з тими, хто мене добре знав.

Після консультації ми з Лук’яном повертаємось в маєток. Він припарковується, і ми разом заходимо в дім.