Розділ 1

До цієї клятої аварії моє життя було яскравим, сповнене різними барвами веселки. Багатство, слава, добра душа — що ще потрібно для щастя? Здавалося б, нічого, живи собі та й радій. Однак у моєму житті були й такі люди, які до кісток заздрили мені і моїм успіхам, і лише одна випадкова аварія перевернула моє життя раз і назавжди. Я — Віцієнко Ельвіра Андріївна, і я хочу розповісти вам свою історію. Я дуже добра і багата дівчина, допомагала дітям-сиротам у дитбудинках і всім, хто потребував моєї допомоги. Моя мама померла від раку у п’ятдесят шість років, тато — рівно через два роки — помер від інсульту, йому було лише шістдесят два. При житті моя мама вчила мене робити лише добро, не бути лицеміркою і допомагати тим, хто цього потребує. І тепер, коли її немає зі мною, я взяла її насіння і впустила в свій сад, яке з часом дало гарні ростки. До аварії я не хотіла навіть виходити заміж, вважала, що кохання не існує. За мною бігало багато хлопців, які намагалися завоювати моє непросте серце, однак вони завжди програвали. Але один тип явно захотів більшого, ніж просто мене.

Приходжу до тями у лікарні. Темрява розсіялась. Останнє, що пам’ятаю, — лише удар головою об руль. Озираюся довкола: на вулиці день. Моє лице в жорстких травмах, проте жодна частина тіла не зламана. Я навіть не пам’ятаю, що зі мною сталося. З жахом усвідомлюю, що навіть не пам’ятаю свого імені. Біля мене стоїть крапельниця, а голова перемотана бинтами. У роті пересохло, навіть слини не відчувала. Лежу, нічого не розуміючи. Де я? Хто я? Що зі мною сталося? Звідки ці синці? Ці питання кружляли в моїй голові, допоки в палату не зайшов незнайомий мені чоловік. Він глянув на мене, після чого сів поряд, взявши за руку. Я й гадки не мала, хто це.

— Ельвіро, ну як же ти так потрапила до аварії? — голос чоловіка був рівний. — Х-хто ви?.. — ледь чутно питаю я у чоловіка.  Він підіймає брову, наче вперше таке чує. — Ти що, не пам’ятаєш мене? Я Максим, твій чоловік. Ми одружені. Тепер мені стало все зрозуміло: під час аварії мене добре прибило, що я все до чорта забула. Я нічого не пам’ятаю, лише відблиски: удар — і далі темрява.

Максим дав мені стакан з водою, допомагаючи мені попити. — Я дуже злякався за тебе, Ельвіро. Лікарі боролися за твоє життя шість годин, але добре, що ти вижила. Дивлюся у його обличчя, намагаючись хоч трохи згадати його, проте його блакитні очі здаються мені чужими, наче я й до аварії не була знайома з ними. — А ви точно мій чоловік? — запитую я, з чого він просто сміється. — Що за питання? Звичайно, твій. Ельвіро, тобі потрібно відпочити. Ти поспи — тобі стане краще. Він виходить з палати, залишаючи мене саму у цій глухій тиші. Намагаюся хоч щось згадати, проте не можу. Сон сам прийшов до мене.  На наступний день лікарка сказала, що у мене амнезія — втрата пам’яті, і що згадати усе я зможу лише з часом.

У палаті я повільно ходила з одного кута в інший. Усю ніч мені снився один і той самий сон. Я їду по темній дорозі, кудись поспішаючи, і несподівано на дорозі з’являється чорна машина і підрізає мене вбік великого дерева. Декілька разів прокидалася вночі, не розумію, до чого цей сон? Навіть після нього нічого не змінюється. Проте кожну ніч, що я проводила у лікарні, він з’являвся, неначе чорна хмара над мною. 

 І так я провела в лікарні рівно місяць.

Коли мене виписали, Максим привіз мене до нашого великого маєтку. Не думала, що маю багатого чоловіка. Він заводить мене в нього та проводить до нашої кімнати. Сідаю на ліжко, Максим йде на кухню і через декілька хвилин приносить мені пігулку та стакан води. — Тримай, ці пігулки тобі приписав лікар. Без зайвих запитань ковтаю пігулку, запиваючи її водою. Дні минали швидко. Я була закритою, нікому не могла відкритись. Той сон знову почав кошмарити мій розум, та щоб не зійти з нього, я почала змальовувати свої сни на папері, щоб хоча б розуміти, що взагалі малює мені моя підсвідомість. Проте цього було мало, щоб дійсно згадати хоч маленький шматок у день аварії.

Вітаю всіх,на моїх новій книзі. Вона буде цікавою,в ній буде багато таємниць і інтриг. Сподіваюсь вона вам сподобається. Я писатиму її від усієї душі. Сподіватимусь на вашу підтримку. 

Ваша Софія Еллер❤️