Розділ 24. Недобрії вісті

Недовго молоде пождружжя Хмельницьких насолоджувалося тихим життям у столиці Гетьманщини. Спочатку, по приїзді, ледь не щодень до батькової резиденції приїжджали гості чи посланці з далеких держав, засвідчуючи свою прихильність до нової родини. З часом цей веремій, що здіймаввся щоразу по приїзді гостей, ущух, і життя пішло своєю чергою. Тимошу дуже не подобалось зближення своєї жінки і жінки батька. Хелена залишалась для нього ганебною жінкою, тож його неприємно здивувала швидкість, з якою Розанда зблизилась із господинею резиденнції. Він же і гадки не мав, що вони вже були знайомі задовго до одруження. А ці двоє стали нерозлучні, більше схожі на сестер, аніж на дружин відомих козацьких полководців. Хелена підтримувала Розанду у новому для неї світі, серед суворих козаків та їх не менш суворих жінок. Козачки не приймали ані Хелену, ані Розанду, вважаючи їх чужинками, які тільки й чекають слушного часу аби зрадити та вдарити в спину. Тож ці дві жіни знайшли розраду одна в одної, і хоч як Тимошу не подобалась Хелена, з часом він змирився з цією дивною дружбою, більше приділяючи уваги тому, як росте в лоні молодої дружини його дитя.

Та подружня ідилія молодого гетьманка незабаром скінчилася…

Зміцнення союзу України та Молдови викликало занепокоєння у Трансильванії та Волощині. Господарі цих земель – князь Дєрдя ІІ Ракоці та Матей Басараба підтримали претендента на молдовський престол Штефана Георгіцу, стали під його знамена та у квітні захопили Ясси…

Весна приходила до Чигирина повільно, немов боялась пробудити спогади про холодну зиму та пролиту кров. Немов боялась, що як тільки потепліє, люди знову згадають про смерть, згадають про війни, згадають про спустошення. І не помилилась… Спершу місто ще спало під важким небом, де сонце рідко пробивалося крізь сірі хмари. Але з кожним днем повітря ставало м’якшим, напоєним запахом талого снігу й свіжої землі. Дні поступово теплішали, ставали довші, козаки знімали важкі кожухи, залишаючи їх на возах чи в оселях. Грунтові дороги, які ще донедавна були твердими, розкисли від перших дощів, і коні грузли по коліна в багнюці, бризкаючи брудом на перехожих. Але ніхто не нарікав – це була добра прикмета: земля прокидалася, а разом із нею й життя. На ринку оживали розмови, з’являлися перші зелені овочі, привезені з південних степів. У садах, що оточували Чигирин, на гілках ще вчора голих дерев прокльовувавися перші бруньки. Уранці над річкою стояв легкий сизий туман, що розчинявся під сонячними променями, відкриваючи чисті води з уламками криги.

Навколо замку та гетьманської резиденції було не так спокійно – весна означала нові походи, підготовку до боїв. Козаки вправлялися з шаблями, ремонтували зброю, конюхи чистили збрую для коней, готуючи їх до довгих мандрів. Але попри ці приготування, у весняному Чигирині була особлива, ледь вловима легкість. У вечірній тиші, коли на небі вже з’являлися перші зорі, чути було спів дівчат, які нарешті могли вийти на вулиці без страху перед хуртовиною. Молоді парубки збиралися біля шинків, сміливо жартуючи та вихваляючись перед дівчатами. Весна змінювала навіть серця – вона несла надію, відчуття нового початку, навіть якщо попереду чекали бурі.

І ці бурі не змусили себе довго чекати.

У зазвичай галасливій резиденції Хмельницького панувала неприродна тиша. Слуги завбачливо намагалися не потрапляти на очі своєму знаменитому господарю, бо вже зранку темні очі того метадли блискавки. До нього завітали молдовські посли та ледь живий гінець від свата, яких він негайно запросив до себе, терміново викликавши старшого сина та вірного характерника. Тиміш сидів у просторій світлиці разом із батьком, Сірком та кількома молдовськими посланцями. Лампади кидали тьмяні відблиски на їхні серйозні обличчя. Вони уважно слухали гінця, змученого довгою дорогою. Та навіть смертельна втома не могла приховати жаху в його очах.

- Гетьмане, ясновельможний пане Тимофію, лихо! Об’єднане військо Ракоці та Басараба під командуванням самозванця Штефана пішло на наші землі. Господар Василь Лупул оточений у Сучаві. Вороги взяли Ясси та посадили на престол Штефана… Господарю потрібна ваша допомога!

Очі Тимоша блиснули гнівом. Він скочив на ноги так різко, що стілець гримнув об підлогу.

- Що ти кажеш?! Ясси впали?

Гонець, тяжко дихаючи, кивнув.

- Так, пане. Господар Лупул не зможе довго триматися. Якщо ви не підете негайно, вся Молдова буде втрачена.

Тиша затягнулась, повітря стало густим та важким.

Старший Хмельницький глянув на сина оцінюючим поглядом:

- Що скажеш, Тимоше?

Тиміш провів рукою по обличчю, розуміючи тягар відповідальності, що звалився на його плечі.

- Я мушу йти, батьку.

Сірко, який сидів осторонь у напівтіні, мовчки спостерігав за сценою у кабінеті. Після слів Тимоша його серце раптом стислося у передчутті чогось невловимого. Іван не міг зрозуміти, що його так непокоїть, та знав одне – він має бути поруч із молодим гетьманком.

Сірко увійшов до будинку, голосно гримнувшим вхідними дверима. Надто голосно як на козака, який хотів виглядати перед нею спокійно, немов нічого страшного не трапилось. Та хіба її обманиш, коли всередині вирує справжня буря з  гніву, обов’язку і відчуття непоправної втрати. Софія, що сиділа біля вікна, одразу відчула щось недобре. Лупнула своїми болотяними очима і Сірко вкотре зітхнув. Таки доведеться сказати їй правду.

- Що сталося? - запитала вона так, що годі й було відпиратися. Питання її проозвучало більше як твердження.

Іван зітхнув:

- Я їду на війну, Софіє. Виступаємо через кілька днів.

Вона не відповіла одразу, але він помітив як пальці її побіліли, стиснувши край столу. Звела на нього погляд:

- Куди?

- До Сучави. Разом з Тимошем. Його ясновельможного тестя Лупула треба виривати з пазурів ворогів. От же нагородив Господь такою неспокійною ріднею.

В кімнаті зависла тиша. Лише потріскували свічки, кидаючи довгі тіні на стіни. Софія відвернулася, немов намагалась приховати від нього свої думки.