Розділ 21. Криваве сватання

Мартин Калиновський стояв на пагорбі, стискаючи руків’я шаблі, і вдивлявся вдалину. Його люди вже доповіли, що назустріч іде військо. Але те, що він побачив на власні очі, перевернуло все. Замість жменьки козаків, які мали супроводжувати Тимоша Хмельницького до Молдови, полем сунула справжня буря, ладна змести усе на смвоєму шляху. Тисячі вершників. Полки піхоти. Бойові вози. Артилерія. Калиновський відчув, як спиною побіг холодний піт. Переможний похід, на який він сподівався, умить перетворювався на болючу поразку. Замість весільного почту Тимоша Хмельницького на нього сунула справжня війна. Ще вчора він сміявся з того, що син Хмельницького “возом повіз своє щастя” до Молдови, а тепер стояв перед фактом: Богдан прийшов мститися.

Польний гетьман глянув на своїх воєвод, в їхніх очах читався той самий жахливий здогад.

- О Матко Боска! Цього не може бути… – прошепотів хтось.

Але це було.

Тиміш був лише приманкою. А Богдан був бурею, яка котилася на нього, несучи смерть. Калиновський відчув, як у нього тремтять руки. Він розумів: вони потрапили в пастку, яку самі планували збудувати для молодого гетьманка. Хмельницький їх перехитрив. І поміч не встигне підійти. Вони залишились сам на сам із могутнім ворогом.

А козаки дарма часу не гаяли. Не встигли підійти до ріки, як одразу ж перешикувались у бойові порядки. Раптом Калиновський узрів те, у що не повірив власним очам. Це була далеко не вся армія. Виявєяться, передові загони таємно переправились через ріку, а може підійшли іще раніше за нього, тож, оточивши величезний польський табір, спостерігали за переправою основних сил та забезпечували його безпеку. А тим часом передова татарська кіннота, яка теж виявляється встигла переправитись, раптово налетіла з північної сторони, та розпочала зачіпні сутички з жовнірами.

Легкі вершники з моторошними криками «Алла!», мов тіні, прорвалися до передових польських загонів, засипаючи їх стрілами. Жовніри, не бажаючи сидіти за табірними возами, кинулися в контратаку. Татари ж тільки того і чекали. Швидкі, мов вітер, вони почали відступати, заманюючи важко озброєних поляків усе далі від укріплень. Кінні гусари та піхота, розтягнувшись у переслідуванні, поступово втратили лад. Раптом татари різко розвернулися, знову пішли в атаку, і неповороткі польські ряди зім'яло. Стріли летіли з усіх боків, а позаду вже насувалися козацькі загони. Жовніри пізно зрозуміли свою помилку – вони вийшли за межі захисту табору, і тепер їх невблаганно оточував ворог. Почалася справжня різанина. У кривавому бою польські драгуни зазанали нищівної поразки, та панічно відступаючи, добре пошарпані завернули під захист возів табору.

Титм часом підійшли основні сили на чолі з Хмельницьким та татари на чолі з самим Іслам-Гіреєм – союзником, який раз-пораз виступав на боці козаків та постійно їх зраджував у вирішальний момент. У польовому штабі, оцінивши загальну обстановку, гетьман прийняв рішення негайно наступати на табір Мартина Калиновського з усіх боків.

Не встигло сонце першого літнього дня піднятися за горизонтом, як у козацькому таборі засурмили сурми головного наступу, що похоронним маршем озвалися у серцях польських жовнірів. Вони розуміли – настав день їхньої погибелі, сама смерть прийшла по них в образі Богдана Хмельницького та його безстрашних полків. І ця смерть буде жорстокою. Та навіть вони не були готові до того, що сталося після кривавої битви під Батогом.

Сонце ледь пробивалося крізь дим, що стелився над полем битви. Трупи жовнірів, понівечені гарматним вогнем, вкривали землю, повітря було просякнуте запахом крові й гарячого металу. Сірко, весь у крові, наскрізь просякнутий потом, мчав у сідлі, кінь його був у піні, шабля вже не раз заливалася кривавими потоками. Він скакав у самий вир бою, туди, де польські гусари ще трималися, намагаючись відбити шалені атаки козацьких лав. За ним йшла його шалена кіннота.

- За волю! За Хмельницького! – загорланив Іван, намагаючись перекричати божевільний шум битви, його вірна сотня козаків рвонула вперед.

Поляки намагалися контратакувати, але козацькі списи вгризалися у груди коней, тягнучи гусарів додолу. Сірко вихопив пістоль і вистрелив просто в обличчя жовніру, що замахнувся на нього шаблею. Той захрипів і впав з коня, а Іван, не зупиняючись, повернувся до наступного ворога. Позаду залунали крики відчаю та болю - польська піхота, що намагалася відступити до табору, зустрілася з татарською кіннотою. Сірко зрозумів: битва виграна, лишалося тільки добити ворога. Він спішився, вихопив шаблю і, розрубуючи ворогів, пробивався вперед, до самого серця польського стану. Його рухи були чіткими, різкими, як у звіра, що полює. Він йшов по Калиновського.

А той стояв на невисокому пагорбі, затискаючи кулаки так, що нігті врізалися в долоні. Обличчя польного гетьмана було смертельно блідим, очі палахкотіли відчаєм і люттю. Все втрачено. Табір палав у вогні, жовніри гинули під шаблями козаків і татар, його армія розсипалася на очах, мов пісок крізь пальці. Він узрів як польські драгуни кидали зброю, здирали з себе знаки відмінності і мчали на конях до ріки, намагаючись переправитись на протилежний берег та урятуватися в цьому хаосі. Вони ще вірили, що можна втекти…

Калиновський відчув, як у горлі скипає лють. Вони – шляхта! Вони – воїни! А вони що роблять? Тікають, як злякані пси! Та навіть ці дикуни-козаки так не чинили!

- Стріляти! – раптом вигукнув він. – Вогонь по зрадниках!

Гармати, що ще залишалися під його командуванням, розвернулися. Глухі залпи гримнули над кривавим полем, ядра й картеч почали зривати спини й голови тим, хто сподівався врятуватися. Німецькфі найманці, не змигнувши оком, стріляли у спини своїм тікаючим союзникам. Жовніри, що ще секунду тому скакали до ріки, падали на землю з дикими криками болю. Дехто обертався, втрачаючи дар мови – їх убивали свої ж.

Калиновський не слухав криків. Йому більше не було що втрачати. Якщо його армія приречена – то вона помре тут, на полі бою, а не розсиплеться у ганебній втечі. Його кінь, збурений вибухами, тривожно заіржав, але гетьман навіть не поворухнувся. Він лише дивився на палаючий табір, знаючи, що це його остання битва. Поряд із ним гарцювали коні Марека Собеського, старшого брата майбутнього короля Речі Посполитої, та воєводи Пшиємського, який не так давно разом із Хмельницьким відправляв козаків до Франції. Шляхтичі з жахом спостерігали за розстрілом, що учинив Калиновський. Першим не витримав Марек Собеський. Згуртувавши навколо себе пошарпану кінноту, на чолі якої став Пшиємський, вони кинулися у свій останній бій.