Розділ 20. Пастка

1652 рік

Наслідки стихійної втечі козаків з-під Берестечка могли бути набагато нищівнішими для січової братії. Поляки очікували саме цього. Проте повного розгрому козацької армії так і не відбулося завдяки ризикованим та відчайдушним діям Івана Богуна, якого козаки прозвали «героєм Берестечка». Цей сміливий козак в одну мить став поруч із Хмельницьким, січове братство бачило у ньому нового провідника, тим більше на фоні раптового зникнення свого гетьмана. І хоча Богун ніколи б не погодився з тим, що там, під Берестечком, по коліна у багнюці, змоклий від безперервного дощу, він отримав власну перемогу, саме так це вбачали козаки. І саме це побачив Богдан Хмельницький. Сам гетьман того злощасного дня на чолі парламентарів прибув до табору Іслам-Гірея та ледь не благав повернутися на попередні позиції, які вже були зайняті поляками. Проте хан був непохитним у своєму рішенні. Надто високою була його образа на козаків, які у скрутну хвилину для його вершників, покинули свої позиції та відійшли під захист козацьких возів, залишивши союзників сам на сам з польською арматою, що безжалісно косила ряди косооких вершників. Тоді Хмельницький прийняв украй непопулярне, та єдино правильне рішення – він вирішив не повертатися у оточений табір, бо бачив, що той приречений на повне винищення, а його голова була надто цінним трофеєм для ворога, щоб ось так, бездарно її їм подарувати. Тож у той час, коли козаки під проливним дощем рили фортифікації та насипали переправи, їх гетьман відійшов з основними силами татарської кінноти.

Що ж до Михайла Криси, то, на превеликий жаль, вірний товариш Івана Богуна, зрадив побратимів, перейшовши на бік польського короля, який обіцяв йому помилування та високе становище при його дворі.

Але ніщо не змогло похитнути жагу козаків до волі та перемоги. І хай тоді єдиною метою була лише воля, саме це бажання гнало їх болотами Пляшівки. А ще нестримна жага помсти. Вони знали, вони вірили – щойно загояться їх рани, будуть нові битви, в яких вони таки виборють те, заради чого починали визвольну війну. Їхні очі були звернені тепер не лише на Хмельницького. З захватом та надією вони дивились тепер і на Богуна. Плани по цілковитому знищенню козацької братії не збулися. Оволодіти всією Україною полякам також не вдалося. Грандіозна битва, яка підвела Річ Посполиту так близько до жаданої мети, лише підточила сили Хмельницького, який не гаючи часу, почав збирати нову армію та вести політичні перемовини. Але тепер поруч із ним гриміло ще одне ім’я, що не могло не дратувати гетьмана.

Незабаром пристрасті навколо катастрофи під Берестечком вщухли. Військова кампанія 1651 року, котра обіцяла полякам повну перемогу над ворогом, завершилась під Білою Церквою, де у вересні 1651 року був підписаний новий мир між козаками та польським королем. Цей договір був ще більш неприйнятним для січової братії, аніж раніше підписані Зборівські угоди. Згідно Білоцерківському договору, козацтво втрачало раніше отримані позиції, проте зберегло свій статус та певний суверенітет. Реєстр, зазначений Зборівською угодою в сорок тисяч козаків, було зменшено до двадцяти тисяч, вільні помешкання козаків обмежувались кордонами Київського воєводства, а польському панству в черговий раз поверталися всі його маєтки, втрачені під час війни з початку її в 1648 році.

Звісно, такий стан справ не влаштовував Хмельницького, а також його старшин на чолі з непокірним Богуном. Тож поновлення воєнних дій було лише питанням часу. Польську Корону дані угоди теж не влаштовували, та й справи у коронному таборі йшли не дуже добре. Цьому передувала відмова війська, набраного Казимиром, переслідувати деморалізованих козаків, які стихійно тікали через болота з-під Берестечка. Шляхта надала перевагу поспішити до своїх колишніх маєтків, аби придушити там вогні повстань та повернути собі колишні вольності та землі. А найманці почали вимагати збільшення платні після того, як у розгромленому козацькому таборі прибрали до рук тридцять тисяч гетьманських талерів та численні воєнні трофеї. Та це були не всі проблеми Великопольщі. Невдовзі після підписання Білоцерківського мирного договору раптово помер великий коронний гетьман Миколай Потоцький «Ведмежа Лапа», якого підкосили смерть молодшого сина Стефана у битві під Жовтими Водами, поразка у Корсунській битві та бусурманський полон.

В таких непевних умовах готувався Тиміш Хмельницький до власного весілля. Готувався із важким серцем. Бо не люба була йому Розанда. Хоч такої гордої та красивої жінки годі було й знайти в усій Європі, та миліше глибоких болотяних очей для нього не було. І хай вони не належать принцесі, а всього лишень звичайній джурі козацького старшині, Тиміш усе віддав би, аби ще хоч раз потонути у цих очах. Та вона навіть не дивилась на нього. Відтоді, коли дізналась випадково правду про його одруження, не бачились вони наодинці. Не дала вона йому змоги виправдати себе та розповісти як сильно серце його крається від болю. Як багато хоче він їй розповісти, які без неї довгі та тужливі дні і ночі. А між тим приготування до такої грандіозної події як весілля двох родовитих родин не порушили навіть трагічні події під Берестечком. Навпаки, поразка козаків ще більше укріпила Хмельницького у тому, що все він робить правильно, тож потрібно якомога швидше породичатися з Лупулом, який було підняв голову непокори, але одразу ж завірив гетьмана України у своїй відданості як тільки на горизонті Ясс показався козацький гарнізон – то прибули посланці від Хмельницького аби узгодити дату весілля. Тож в кінці травня Тиміш із численною свитою зібрався відбути на власне весілля.

Ранкове сонце вже піднялося над Чигирином, коли у дворі резиденції Хмельницького закипіло життя. Козаки метушилися, сідлали коней, перевіряли зброю, ладнали вози з подарунками. Величний кортеж готувався до далекої дороги. Тиміш вийшов на ґанок, випростаний, гордий, у військовому спорядженні. Бо хоч і їхав на всласне весілля, проте розумів – дорога його була непростою та сповненою небезпек. Тож парадний кунтуш та білий жупан він одягне лише у день весілля з принцесою Молдови. До парубка на ганок вийшов Хмельницький. Очі старого гетьмана сяяли гордістю, та водночас у них ховалася тривога. Гетьман чудово розумів, цей щлюб - лише політика. Він розумів, що Молдова – хитка земля, де друзі легко перетворяться на ворогів. Але зараз не час для сумнівів. Єдина можливість урятувати державу – зібрати якомога більше впливових союзників.