Розділ 19. Вороняччя Берестечка

Хмельницький виявився правим. Як і завжди. Вихід війська Казимира у район невеличкого волинського містечка, яке незабаром стане місцем найжахливішої козацької катастрофи, було вибрано дуже вдало. Натомість попри усі намагання перехитрити ворога, Богдану прийшлося зайняти невигідні позиції. Поряд з Казимиром стояв ні хто інший як Ярема Вишневецький. Нарешті хоча б один польський король достойно оцінив перебіжчика та прислухався до його авторитетної думки.

Вишневецький – князь великих наділів на Волині, рано осиротів та виховувався у далекого родича князя Костянтина Вишневецького. Свого часу закінчив колегіум єзуїтів у Львові, де до нього навчався і Богдан Хмельницький. Вивчав військову справу у таких передових державах як Нідерланди, Італія та Іспанія. Ярема Вишневецький був людиною, яку боялися навіть ті, хто йому служив. Стрункий, високий, з гострими рисами обличчя, холодним, як лезо шаблі, поглядом сірих очей - він здавався втіленням залізної волі та жорстокості. Вишневецький не знав жалю, не терпів непокори. Його не зупиняли ані людські страждання, ані страх смерті, ані сам Бог, перед яким він ревно молився. За це в народі його кликали не інакше як «звір Ярема».

А ще він люто ненавидів козаків. Не просто воював із ними, не просто вважав ворогами - він бачив у них чуму, яку треба випалити з землі. Жорстокий фанатик, який вірив, що лише шляхта має право панувати, а все інше - бунт, який треба втопити в крові. Особливу ненависть у нього заслужив Іван Богун.

Військо Вишневецького, оснащене краще, ніж більшість коронних армій, йшло за ним у бій, бо знали: князь не відступає, не знає поразки, не знає слабкості. Його військо вірило в нього, хоч він і карав кожного, хто хоч на мить вагався. Його воїни були жорстокими не тільки тому, що він цього вимагав, а тому, що він сам показував їм приклад. Його вірним командиром був Ян Скшетуський – молодий, вродливий, хвацький воїн, який нарівні зі своїм господарем карав усякого, хто думав про незалежність. Тож коли прийшло повстання, коли козацькі полки піднялися під проводом Хмельницького, коли Україна запалала у вогні війни, саме Ярема Вишневецький став найбільшим ворогом повстанців.

І найбільш ненависною постаттю для всіх, хто прагнув свободи.

Наразі прийшов зоряний час князя. Король Ян Казимир мав достатньо клепки у голові, як хмуро зауважив Хмельницький, і прислухався до цього досвідченого воєначальника. Віднині не шляхетське походження, а вміння орудувати полками та бойовий досвід стали першочерговим. І Ярема вигідно виділявся з-поміж шляхти, яка навіть під час воєнного походу проводила свій час у розвагах та розкошах. Казимир заборонив шляхтичам тягнути з собою численні обози челяді та усілякого добра, потрібного у мирний час та зайвого у час війни. Тож хоч і військо Казимира було величезним, і через це неповоротким, все ж він раніше Хмельницького устиг він зайняти вигідне положення під Берестечком та завдати нищівного удару козацькому війську, яке до того не знало поразок, а йшло на хвилі перемог та віри у свою справу.

Та битва увійшла в історію України як найболючіша поразка Запорізького Війська під приводом Богдана Хмельницького, розв’язка якої наступила в кінці червня 1651 року.

Сірко пам’ятав ті дні, немов у тумані. Немов хтось невидимий прогорнув калейдоскоп у його голові з блискавичною швидкістю і він ледь устиг вихопити для своєї пам’яті блискучі козацькі хоругви та штандарти польського короля, слідом за якими майоріли прапори Миколая Потоцького, Яреми Вишневецького, Станіслава Лянцкоронського, Мартина Калиновського та інших відомих шляхтичів. Грім гармат… Крики вмираючих… Чорний дим, що застилав сонце…

Він пам’ятав оточений козацький табір, пам’ятав як рвалися над їх головами вогняні кулі. Як земля здригалася від польських гармат, що несли смерть. Як під ногами хлюпало болото, перемішане з кров’ю, а довкола лежали розірвані ядрами тіла товаришів. Як вони відправили дві групи парламентарів – одну на чолі із Хмельницьким до Іслам-Гірея, який вкотре зрадив їх, іншу – до польського короля на чолі з Михайлом Крисою. Вони з такою надією чекали на їх повернення. Але ані Хмельницький, ані Криса у табір так і не повернулися. Невідомість, страх за свого гетьмана та вірного товариша терзали козацькі душі, вселяючи у них зневіру. Вони трималися до останнього, стояли пліч-о-пліч, билися, поки не падали бездиханні. Сірко згадував, як надія поступово змінювалася гірким розумінням - вони покинуті.

Поляки ж не спішили в лобову атаку. Вони знали, що краще зламати дух, ніж меч. Їхні гармати били по табору день і ніч, безперервно, без жалю. Сірко пам’ятав, як ядро зовсім поруч розірвало на шматки побратима, який разом із ним йшов переможною ходою по Молдові – Данило Гайворон, ще вчора живий та сповнений планів і життєвої сили, вже за мить лежав із вивернутими кишками, що сплітались у моторошну картину, змішуючись із брудом та дощем, що лив безперервно у ті дні. Пам’ятав, як у болоті корчилися поранені, волаючи про допомогу, якої вже не було. Берестецьке поле смерділо козацьким страхом та зневірою.

А потім прийшов Богун. Скликав Чорну раду, на якій козацькі старшини одностайно обрали його наказним гетьманом, та постановив відійти до Пляшівки і будувати там фортифікації. Богун знайшов єдиний можливий шлях порятунку найбільш боєздатних січових бригад - через болото. Болото, що, за задумом поляків, мало стати смертю козаків, стало їхнім порятунком.

Сірко пам’ятав той важкий відхід – як не даючи собі ані хвилини на відпочинок, по вуха у багні та смертельно стомлені, будували вони фортифікації та переправи, кидаючи у трясовину усе, що попадало під руки – кожухи, обрубані кущі і хмиз, навіть вози. Вранішній туман надійно приховував зміни в розташуванні української армії. Під захистом кількатисячного загону кінноти, яким керував особисто Богун, трьома переправами, відходили тоді основні козацькі сили. Йшли, подекуди по груди у холодній чорній багнюці, хтось оступався і зникав, тонули коні, вологий сморід гнилого торфу душив легені. А позаду наступали польські сили, стріляючи у спини тим, хто намагався врятувати своє життя у цьому болоті.