Розділ 16. Зламані надії

- Се неможливо! -вигукнув Сірко перш ніж устиг подумати.

Ці слова вирвались десь із глибини його свідомості, йшли з самого серця, немов передвіщаючи катастрофу, яку ніхто не міг ані осягнути ані зрозуміти на цей момент.

У кабінеті запанувала тиша. Хмельницький радше зі здивуванням, аніж із гнівом дивився на свого старшину, бо ніколи ще не бачив він Сірка таким – завжди виважений та спокійний, нині Іван більше скидався на божевільного, аніж на відомого характерника. Гетьман перевів погляд на вірного Виговського, очікуючи від того підтримку, але той так і продовжував сидіти із відкритим ротом. Ніхто в кабінеті не зрозумів цього імпульсивного спалаху. Навіть сам Сірко. Заспокоївшись, він тихо промовив:

- А ти питав у Тимоша, батьку? Що він на се одповів?

- Не час нині теревені розводити. Треба думати як утримати владу у Молдові і навернути її на свій бік раз і назавжди, щоб не стояла вона мені як кістка поперек горла. – твердо відповів Хмельницький, але неспокій в очах видав справжні емоції гетьмана. Той явно не говорив із старшим сином, але передбачав його реакцію і вона йому не сподобалась.

Хто напоумив гетьмана на таке безумство? Сірко глянув на стіл Хмельницького і раптом усвідомив. То вона. Сиділа тут, за цим столом, поки гетьман був у від’їздах, і вела таємне листування. І він, навіть, знає з ким. Жінка, розсудлива не по літах, яка ніколи не піде на непевному повідку кохання. Жінка, яка вже все розрахувала ще до того, як вони прибули під мури Ясс. Іванові раптом стало недобре. Так недобре йому не було з тих пір, як стрів Софію. Він відчув – вона вже знає. І серце його стислося від болю та співчуття до молодих людей, доля до яких виявилась не надто прихильною.

- Се Хелена тебе напоумила? – раптом мовив Сірко, і знову слова вилетіли перш, ніж він устиг їх спіймати у свідомості.

Хмельницький зблід. І по його реакції Іван зрозумів, що не помилився.

- Не слухай її, наш гетьмане. Не слухай ці шепотіння глупої ночі. Хелена, хоч і не дурна жінка, проте вона всього лишень жінка. І сітки плете надто хитромудрі. Як би нам самим туди не втрапити.

- Обирай слова, коли говориш про мою жінку. – грубо відповів Хмельницький. – Добре відаю чого ти так противишся цьому вигідному союзу. Знаю куди бігає Тиміш і хто прив’язав його до себе. Дівка ця, що притягнув її ти із собою. Та не бути їм ніколи разом. Ніхто вона. Не пара вона такому видатному воїну, як мій Тиміш.

- Справа не в Софії. – гаряче заперечив Сірко, та вже тоді зрозумів, що програв. Як би він нині не намагався виправдатися, зробить лише гірше. Чим сильніше буде виправдовуватися, тим сильнішим буде опір Хмельницького, і тим більше він упевниться у власній правоті. Або у правоті тієї, хто щоночі лягає до його постелі та нашіптує усі ці хитрі намовляння.

- Так, справа не в Софії. – погодився гетьман і додав. – Вона надто мізерна аби приймати у всьому цьому учать. Справа в Україні. Нам украй потрібен цей союз. Ми слабкі, московити лише кивають головами та хитрують, чекають на чиєму боці сила, аби пристати до переможця. У відверту контру з Польською Короною вони не підуть. Єдиний наш союзник – турецький хан. Союзник ненадійний та зрадливий. Але іншого ми не маємо. Тож не повчай мене, козаче, бо поки ви на полі бою відверто воюєте за нашу волю, у цьому кабінеті боротьба йде не менш жорстока. З важким серцем приймаю я це рішення проти волі Тимоша, та маю надію, що дослухається він до моїх слів. А тебе хочу попросити, щоби ти поміг мені у цій нелегкій справі. Або хоча б не противився цьому рішенню публічно, бо ти для мого сина є великим авторитетом. Поможи мені, Іване.

Сірко мовчав. Не міг він сказати, що його поміч заключається в тому, аби завадити цьому шлюбу. Та все йде так, як має йти. І від його бажання нічого не залежить. Усе вирішує Хмельницький. І відповідальність за свої рішення він теж понесе самостійно. Чомусь так холодно стало в кабінеті, що Іван аж плечима струсонув. Тоді повільно мовив, ретельно добираючи кожне слово:

- Мій гетьмане, служив я тобі вірою і правдою. І служитиму надалі. Та у цій справі помагати тобі не можу, бо знаю, що усе не так має йти. Але й відверто приставати на інший бік теж не буду, хоча важко мені на серці. І не за Софію, як ти гадаєш, батьку, а за сина твого старшого. За Тимоша душа болить.

- Все в Тимоша буде добре. Розанда – жінка файна, ще й розумна. Він таких любить, тож незабаром ще й дякуватиме мені, що я таку пару йому підібрав. Ану скажи хай позовуть Тимоша. – звернувся Богдан до Виговського, який увесь цей час сидів ні живий ні мертвий. Тож коли Хмельницький звернув на нього увагу, підхопився з крісла та швидко почимчикував з кабінету.

-Ти теж йди. - сказав Богдан. – Хочу погуторити з сином віч-на-віч.

Сірко вклонився та вийшов услід за писарем, зачинивши за собою важкі дубові двері. Кроки по коридору гетьманської резиденції глухо відлунювали, але козак їх не чув. Голова його гуділа. Вийшовши на вулицю, ковтнув повітря, намагаючись придушити гіркоту. Він звик бачити смерть, кров, зраду. Але тепер, у цю мить, біль ударив по ньому сильніше, ніж будь-який меч. Навіть, сильніше, аніж він гадав. Що далі? Як сприймуть вони усі цей несподіваний удар Долі? Хелена переграла їх усіх. Сірко раптом відчув до цієї жінки таку жагучу ненависть, якої ніколи не відчував ще ні до кого. Навіть ворогів він так люто не ненавидів, як цю світловолосу химеру, яка плела свою павутину під личиною відданої дружини українського гетьмана. Він крокував гомінкими вулицями, вітер обвівав обличчя, але не охолодив його гарячої люті. Вперше в його голову закралась думка, що старшини не такі вже й не праві, коли відкрито повстали проти молодої дружини свого гетьмана. Ця жінка переслідувала власні цілі, і козацькі привілеї туди явно не входили.

А у кабінеті Хмельницького тим часом відбулась не менш емоційна розмова.

Тиміш увійшов до кабінету гетьмана через якусь чверть години після того, як вийшов Виговський. Сам секретар благорозумно не повернувся, повідомивши, що його чекають термінові справи. Які справи можуть бути у Виговського глупої ночі, він не повідомив.