Розділ 13. Перемога серця

1650 рік

Над полем під Яссами, де ще кілька годин тому точилась кривава баталія, голосно каркало вороняччя. Моторошне каркання цих лихих провісників смерті ознаменувало собою закінчення однієї з важливих битв періоду козацьких визвольних воєн – перемогу над ймовірним союзником могутньої Польської Корони Василем Лупулом. Над долиною, всіяною трупами, досі висів густий пороховий дим, вечірнє сонце криваво заливало небо, оплакуючи наслідки жорстокого бою.

Козацькі загони Тимоша Хмельницького, змучені багатогодинною січчю, гарцювали на розпашілих конях з високо піднятими шаблями. Очі їх горіли переможним блиском. Ворог тікав. Молдовське військо і найманці панічно відступали, кидаючи зброю, коней та власних поранених. Дехто намагався врятуватися в хаосі бою, зірвавши з себе військові знаки чи викинувши щити, але козацькі вершники наздоганяли їх і безжально рубали, мов ту осінню капусту на закваску.

Тиміш, заляпаний кров’ю та порохом, стояв посеред поля, спершись на шаблю. Його груди важко здіймалися від смертельної втоми, що раптово навалилася на тіло, коли кров у жилах перестала кипіти. Він озирнувся: його люди ще живі, ще міцно тримаються на ногах, ще здіймають знамена, сповнені переможного блиску. Біля нього стояв Сірко та з чортенятами у очах поглядав на спини тікаючого ворога:

- Тимоше, ти переміг. – весело мовив він, хоч виглядав не краще за свого молодого командира. – Дорога на Ясси відкрита. Йдемо у гості до Лупула частуватися вином. Кажуть, молдавські винороби знають у ньому толк.

Тиміш кивнув. Він був надто виснажений, аби пройнятися тою гарячковою радістю, яка охоплювала його побратимів щоразу після чергової перемоги. Дорога до Ясс не була вкрита перинами, проте й надто важкою її назвати не можна було. Після того, як вони зайняли Сороки, чутки про шалене військо молодого Хмельницького йшли швидше за їх норовливих коней, тож на своєму шляху до господи пана Лупула вони якщо й зустрічали опір, то він був більше схожий на панічну агонію, а не на повноцінну відсіч ворогу, який прийшов по їх столицю та власне господаря Молдови.

- Тих, хто здався, не чіпати. – поволі мовив Тиміш. - Ми прийшли, щоб узяти своє. А не добивати беззахисного ворога.

Сірко мовчки кивнув та підкликав молодого Галагана, джуру Воронченка, аби віддати тому наказ командира. Хлопчина кивнув та поскакав розносити вістку. Козаки готувалися увійти в місто. Небо над Яссами було гарячим, а вітер ніс запах пороху і крові. Та їм було байдуже. Перемога була за ними.

Не встигли ще Ясси оговтатись від грому битви, вигуків поранених та важкого запаху смерті, як у місті вже тієї ж ночі запалали вогні святкувань. Вулиці ще не очистили від слідів недавньої січі, а місто вже наповнилося звуками бадьорих козацьких пісень, брязкотом келихів і гучним чоловічим сміхом.

Тиміш Хмельницький разом із молдовським господарем Василем Лупулом сидів у головній залі палацу, де вже накривали довгі столи. Срібні кубки дзвеніли, наповнені вином, а на тарелях парувало соковите м’ясо дичини. Вчорашні запеклі вороги, які ще зранку готові були вчепитися одне одному в горлянку, нині сиділи за одним довгим бенкетним столом та вигукували похвалу на честь дружби молодого Хмельницького та господаря Молдови Василя Лупула. Це було не просто свято переможця над переможеним, це був тріумф молодої сили, завзятості та честі. Козаки, які ще зранку тримали в руках скривавлені шаблі, тепер міцно стискали кубки. Вони пили за своїх побратимів, що полягли в бою, пили за перемогу, пили за самих себе.

У внутрішньому дворі тим часом запалили багаття, навколо яких зібралися січові відчайдухи. Грали бандури, лунали козацькі думи, дехто витанцьовував, хвацько вихиляючи ногами в бойовому гопаку. А зовсім захмелілі братчики виходии на площу і вигукували тости так голосно, що їх чути було аж за міськими стінами:

- За нашого гетьманича Тимоша! Щоб ворог тікав від нього, як і сьогодні!

- За те, щоб кожне місто приймало нас, як ясський палац!

А тоді п’яний козацький сміх лунав між старовинними мурами, відбиваючись від цих похмурих стін. Віднині вони тепер їх господарі.

Тиміш, хоч і дозволив собі відпочити, все ж не пив багато. Він спостерігав, як його воїни розслаблялися після виснажливого бою, як перемога вселяла в них віру в майбутнє. Він чув голосні крики на вулицях Ясс та веселий регіт. Він знав, що такі ж веселощі панують і в козацькому таборі, що величезним півмісяцем розкинувся на полі перед Яссами, вселяючи у мешканців міста страх. А за верству від табору палали вогні, то козаки закінчували похорони своїх полеглих у бою побратимів. Дивна картина щоразу поставала після бою. Настільки разюча, наскільки може відрізнятися чорне від білого – в козацькому табору одночасно панували п’яні гуляння та скорбота за полеглими.

Тиміш кинув оком на господаря палацу, намагаючись вгадати що у того на думці. Василь Лупул сидів на почесному місці по праву руку від гетьманка, та спокійно поглядав у залу власного палацу, де козаки святкували над ним перемогу. Був він чоловіком уже не молодим, тримався з гідністю переможеного. Високий і кремезний, мав широкі плечі, хоч час і розкішне життя помітно заокруглили його стан. Довге волосся, вже посріблене сивиною, спадало на спину, а густі вуса обрамляли тонкі губи, що видавали в ньому чоловіка розважливого, навіть хитрого. На ньому був багатий оксамитовий кафтан із золотим шиттям, а важкий ланцюг із хрестом свідчив про благочестя, чи радше про бажання справити відповідне враження. Поведінка господаря Молдови була стриманою, майже напускною. Він не кричав радісних тостів, не рубав шаблею повітря, як робили це запальні козаки, добряче вже нализавшись. Він тримався спокійно, так само час від часу кидаючи пильні погляди у бік Тимоша, ніби намагався прочитати справжні наміри сина славетного українського гетьмана. Але іноді, коли келихи здіймалися в повітря і хор козацьких голосів гримів під склепінням палацу, він посміхався - з тією тонкою, майже непомітною іронією людини, яка змушена святкувати перемогу іншого.