Розділ 4. Похід на Молдову

Новина, яку приніс Виговський Хмельницькому, була дійсно варта уваги та не могла довго чекати під дверима кабінету гетьмана. Посада секретаря Генеральної військової канцелярії робила Івана Виговського однією з ключових фігур у козацькій адміністрації. Він відповідав за кореспонденцію, укладання дипломатичних документів та організацію управління. Виговський був довіреною особою гетьмана, що давало йому доступ до важливих державних справ і дипломатичних переговорів. Його участь у роботі Генеральної канцелярії зміцнювала адміністративну систему нової козацької держави. Тож не дивно, що почувши важливі новини, він так безцеремонно увірвався до кабінету Богдана Хмельницького та після знайомства з присутніми старшинами повідомив, що Мартина Калиновського (польного коронного гетьмана) от-от викуплять із більш ніж 2-річного татарського полону, куди він потрапив після поразки під Корсунем. А це означає, що ця «собака шолудива», як охрестив польного гетьмана завжди стриманий Виговський, ледь оклигавши від полону, почне збирати каральні загони, аби помститися козакам за свою поразку. І прикордонні міста, такі як Красне та Мурафа найвірогідніше першими зазнають удару польського кулака під орудою Калиновського.

Наразі сотником там був Григорій Кривенко, сміливий чесний воїн, проте варто було б підсилити його козацьким гарнізоном. Після недовгих перепалок було вирішено відправити у Красне доброго друга Богуна Данила Нечая на чолі Брацлавського полку.

Сірко розмірковував про почуте дорогою додому. Війна, яку він відчув, ледь переступивши поріг кабінету Хмельницького, була ближче, аніж йому хотілося це визнавати. Хистке перемир’я між двома давніми непримиренними ворогами не могло тривати довго. І як тільки хтось із них наважиться порушити хисткий мир, уся ця конструкція вмить розсиплеться під важкими чобітьми польської кавалерії та копитами дужих козацьких коней. І цей хтось уже виразно вимальовувався на тлі цього полотна пастельними мазками. Мартин Калиновський було йому ім’я. Звільнившись з полону, він обійме посаду великого коронного гетьмана і стане одним із найвпливовіших військових діячів Польської Корони. Амбітний, жорсткий і непримиренний до козаків, він стане тою іскрою, яка запалить вогонь майбутньої війни.

Увійшовши до власного обійстя, Іван ще з вулиці відчув смачний запах свіжої юшки з м’ясом та грибами. Софія мала хист не лише у відьмарстві. Виявляється, дівчина була доброю газдинею та зналася на смачних ситних стравах. Згадка про її силу потроху відходили на другий план і мимоволі Іван замилувався її струнким станом та пружною ходою, коли дівчина вийшла з кухні аби привітати господаря дому.

- Я приготувала обід, прости, довго спала з дороги, думала, не встигну, але ти нагодився саме вчасно.

- Пусте, я в шинку попоїв. А міг би і попопити. – пожартував Іван, та дівчина не сприйняла його жарт, натомість лише уточнила:

- То ти їсти не будеш?

- Ні, я не голодний. Хіба наїстися та луснути вже. – відповів Сірко і пройшов повз неї до вітальні, де скинув важкий зимовий жупан, та смачно потягнувся, відчуваючи як легшає тіло.

Софія проковтнула чергову образу. Вона так старалася, вигадуючи смачні наїдки із того нехитрого переліку продуктів, що їх залишили у коморі завбачливі козаки. А він навіть не скуштує.

- То що сказав гетьман? – запитала вона, намагаючись відволіктися від своїх образ.

- Нічого доброго, Софіє. Ми на порозі війни. І війни ще лютішої, аніж ти бачила у себе вдома. Бо ніхто так не бореться за свою волю як братчики-козаки, і ніхто так сильно не жадає її відібрати як кляті ляхи.

Більше вони до цієї теми не поверталися, та Сірко бачив як усе похмурішою та мовчазною стає його джура, як згасає поволі її веселий сміх, що медом лився у його вуха, по мірі наближення до нового 1650 року. Він і сам це відчував. Повітря все важчало і важчало, незважаючи на зміну пір року, а груди важким каменем давило відчуття невідворотності. Повстання у «сірій зоні» набували все більшого розмаху та ставали все більш жорстокішими. Гетьманщина вирувала, населення жило, немов на пороховій бочці. У таких умовах минула зима з весною. За нею промайнуло літо, а країну все більше лихоманило. У вересні стало відомо про військові приготування Яна ІІІ Казимира, який планує після зими йти на Гетьманщину.

************

У двері хтось гучно постукав. Софія, що саме поралася біля клумб за будинком, швидко піднялася, витерла руки від землі об брудний фартух, яким оперезала себе аби не забруднити легку сукню, та пішла поглянути на гостя. Сірко уже відчинив двері і до дівчини долинув його приємний голос: «Щось сталося, Пилипе?», а тоді долинув низький бас гостя: «Гетьман викликає вас, пане полковнику, каже, нагальная справа, тож наказано передати аби ви не барилися». Серце Софії тьохнуло десь у грудях та підкотило до горла. Терміновий виклик до гетьмана явно не віщував доброї каверзи. Вона вийшла з-за рогу будинку і побачила на порозі напівоголеного Сірка у самих шароварах, який не соромився ходити перед нею ледь не голяка, мов не жінка вона була, а вірний зброєносець. Погляд її ковзнув по його голій грудині з хрестом на тонкому ланцюгу, а тоді перейшов на непроханого гостя – високого зросту козака у легкому жупані з довгим оселедцем. Дівчина так і не звикла до цих дивних зачісок, у її країні чоловіки носили пишне довге волосся та красиві перуки. Побачивши Софію, козак легенько вклонився:

- Доброго дня, шановна пані.

- І тобі доброго, козаче. – відповіла Софія і зупинилася біля чоловіків, усім своїм виглядом демонструючи, що нікуди йти не збирається. Козак запитально глянув на Сірка. Той лиш рукою махнув, добре знаючи, що ніяким побитом не змусить він зрушити з місця цю шалену дівку. Козак кивнув з розумінням і посміхнувся у довгі вуса.

- Гетьман велів передати, що справа стосується молдавського князя Лупула і помочі молодому Хмельницькому. – промовив козак.

При згадці про Тимоша Софія мимоволі спалахнула. Вони не бачились відтоді, як попрощались при в’їзді у Чигирин, та увесь цей час, страждаючи від холоду та байдужості Сірка вона не припиняла думати про статного красивого воїна, сина славетного гетьмана.