Розділ 3. Два гетьмани

- До вас Сірко, пане гетьмане. – козак уклонився компанії, яка розсілася у кріслах розкішного кабінету Хмельницького. Сам Богдан теж був тут. Поважно сидів за столом та слухав останні новини від Богуна, який прибув у Чигирин напередодні приїзду Сірка.

Іван Богун – кальницький полковник вільного козацтва, учасник українсько-визвольної війни під приводом Богдана Хмельницького, відважний воїн та «лицарська людина», як охрестили його вороги, бо був нещадним до них на полі бою, проте благородним після того, як вони здалися йому у полон. Мав він високий зріст, темне коротке волосся, підстрижене по тодішній моді, довгі козацькі вуса, такі ж темні як і його очі, що проникали здавалось у саму суть речей. Маючи високий зріст, доводилось йому замовляти для себе особисті шаблі, довші, аніж зазвичай у козаків, а що володів добре обома руками, то на полі бою такого козака здолати було украй важко. Слава про нього ходила гучна Польщею, сам Вишневецький оголосив за його голову двісті злотих, що було захмарною сумою. Богун мав добру освіту, закінчив університет у Берліні за фахом інженера-фортифікатора, тож його оборонні споруди на полі бою не могла взяти жодна армія. Володів шістьма мовами, мав красивий почерк та листувався з багатьма видними діячами світу. Вдома у себе, в Вінниці, створив велику бібілотеку, за якою хоч і не було часу засиджуватися, проте козак проводив там кожну вільну хвилину, читаючи про далеких мумій Єгипту та дивні обряди Індії.

Богун прибув до гетьмана, як і інші старшини, аби обговорити майбутні події, заграви яких насувалися на них темними хмарами з боку Польщі та не віщувало нічого доброго для їх чубатих голів.

Хмельницький кивком сповістив козака, що чекав на Сірка, і той може увійти негайно. Козак зник за дверима, а за мить у ті двері увійшов відомий козацький характерник.

Іван Сірко більше не нагадував вигнанця та жебрака. Нарешті дістався він рідного порогу, де міг проявитися на повну. Перед козаками стояв не безправний найманець у запиленому дешевому опанчі, якого стріли вони біля брами Чигирина. Аж ніяк. Перед очі старшин з’явився могутній воїн, під орудою якого січовики не програли жодної битви в боротьбі з бусурманською навалою. Незважаючи на те, що одягнувся він, як і зазвичай, скромно – у темні сап’янці та сірий жупан зі шкурою вовка на плечах, - увесь вигляд його дихав владою. От же ж не дарма кажуть мудрі голови, що не одяг красить людину, а навпаки. Іван Сірко був тому живим доказом. Ніякі різнобарвні одежі не зробили б з нього того, ким він є – лицаря волі, вільним духом та незламним волею.

Увійшовши в кабінет гетьмана, Сірко вклонився присутнім, окидаючи їх поглядом. Ого, а компанія зібралася неабияка. Майже усі полковники Гетьманщини були тут: Мартин Пушкар, полковник полтавський, сидів на зручній софі поруч із Максимом Кривоносом, полковником черкаським. У кріслі навпроти вальяжно розкинувся Данило Нечай, полковник Брацлавського полку та найвідоміший бабій Війська Запорізького. Виглядав він так, ніби не спав усю ніч, а на нараду прийшов прямісінько із шинку – блакитна сорочка розхристана, з-під неї виглядав великий золотий хрест на голих грудях, ноги закинуті одна на одну, а набряклі очі з тугою дивились у вікно. Він хотів опнитися де завгодно, аби лишень не тут, подумалось Сірку. Певно, вже встиг гетьман хвіст вкрутити куму та доброму товаришу відомого Богуна, який сидів навпроти побратима у кріслі натягнутий, немов тятива лука. Були тут і Мартин Небаба, полковник Чернігівського полку і Григорій Лісницький, полковник подільський. Усіх їх Сірко добре пам’ятав ще з кампаній Польської Корони, коли вони разом робили набіги на ординські улуси, знесилюючи могутнього противника Речі Посполитої, та відбиваючи невільників, серед яких були переважно українці.

- Доброго дня, шановне панство. – промовив Іван, шукаючи очима місце, де можна присісти.

- І тобі доброго, полковнику. – мовив Хмельницький, підіймаючись з-за столу.

Він хотів особисто засвідчити шану видатному воїну, якого всіма правдами і неправдами намагався доставити якомога швидше до рідного дому.

Гетьман вийшов з-за столу та міцно обійняв одного з найвідоміших воїнів українсько-визвольної війни. Сірко у відповідь обійняв гетьмана, і нюх його уловив запах жінки. Вочевидь, гетьман часу дарма не гаяв, поки він воював на боці французів. Іван виявився правим. Хмельницький таки відвоював у Чаплинського і свій хутір і свою жінку.

Коли з обіймами було покінчено, Богдан вказав Сірку на свобідний стілець з м’якою обивкою, поруч з Лісницьким та Небабою. Іван всівся біля побратимів, відповідаючи посмішкою на щирі посмішки товаришів. Їх вигляд говорив, що вони раді бачити козака живим та неушкодженим.

- Ми зібралися тут не лише через виклики, які готує нам доля. Ми усі тут чекали на тебе, аби вислухати твої пригоди та думки, яких ти викомпонував, поки воював за Анну Австрійську. – мовив Хмельницький, умощуючись у зручному кріслі за столом.

Сірко неквапливо почав свою довгу розповідь, що затягнулась на добру годину через численні запитання від побратимів. Усім було цікаво як влаштована французька армія, її тактика на полі бою, розташування полків та командування. Але не менш цікаво було почути про особисті пригоди січовика. Хмельницький у свою чергу розповів, що йому доповіли про арешт Івана і він мізкував як можна виручити видатного воїна з халепи, але так нічого і не вигадав, так як до того часу Сірко устиг самотужки утекти з найжахливішої темниці Франції. Усім було цікаво як він то зробив. Іван був готовий до таких запитань, тож розповів, що джура його володіє знахарством не згірш за нього і разом вони зуміли обманом змусити охорону пропустити їх, а як саме, то вже хай залишиться їх таємницею, бо негоже розповідати геть усі знахарські таємниці. Полковники схвально загуділи, коли Сірко розповів як Тиміш віз їх мерзлими дорогами Польщі. Гетьман теж посміхнувся у вуса, коли Пушкар із захватом вигукнув:

- От же ж доброго козарлюгу виростив наш батько! Велика доля чекає на такого воїна!