Розділ 22. Орден ніколи не зупиняється

Сірко сидів на твердому ложі, підігнувши ноги під себе. Очі закриті, руки вільно повисли вздовж тіла. Увівши свій дух у стан трансу, він почав тихенько наспівувати слова, просякнуті древньою магією. Цю пісню характерники співали під час ритуалів, накладаючи на ворога мару - ілюзію, яка змушувала людину губити шлях, ставати безпорадною та вразливою до слів козацьких віщунів-заморочників. Коридорами темниці неслося протяжне:

Туманом степ укривається,
Мара до душі пробирається.

Не бачиш ти шлях, не знайдеш кінця,
Заблукаєш у снах до самого ранця.
Слово до слова, тінь за тобою,
Дорогу покриєм пітьмою густою.

Зір не побачить, рука не знайде,
Душа твоя волю вже не збере.

Вовк завиває, Місяць мовчить,
Магія степу в ночі голосить.

Вовк у степу, його слід пропадає,
Крик у тумані тебе огортає.

Спи, душе, не прокидайся,
Силою ночі вгинайся.

Чуєш, козацьке слово лунає,
Разом з ним душа зникає.

Закінчивши, Іван піднявся, взяв з підлоги трішки пилу та дмухнув у бік дверей. Туман, що вийшов з його руки, поволі поплив під дверима темними коридорами, обвиваючи охоронців.

- Софіє. Час. – гукнув він дівчині, не криючись. Тепер їм нічого боятись, їх ніхто не почує. Вони стали невидимі для охоронців Бастилії.

В ту ж мить якась невидима сила одночасно винесла двері сусідньої темниці і його. Іван вискочив у темний вогкий коридор та підбіг до дівчини, яка також швидко вийшла зі своїх тимчасових не зовсім приємних покоїв. Першим емоційним імпульсом буо бажання міцно стиснути її вобіймах, проте щось стримувало його. Те, що він дізнався за останню добу, спровокувало підсвідомий страх та неприйняття її справжньої сутності.

- Ходімо. – натомість сказав він, намагаючись не торкатися дівчини, хоча золотий водоспад її волосся, що виблискував у непевному світлі факелів, так і манив зарити у нього дужі козацькі руки.

- Так, треба вибиратися звідсіля якомога швидше. – дівчина мала переляканицй вигляд і навіть не звернула увагу на дивну поведінку січовика.

Авжеж. Орден. Він на мить забув про це. А вона – ні. Вона завжди пам’ятала звідки в неї вміння чаклувати. І яку плату вона має принести Ордену за свою зраду.

- Ходімо звідси. – вона перша побігла коридором.

Іван безшумно рухався за нею. З камер, повз які вони пробігали темним коридором, доносились зойки, стогони та крики розпачу. Позаду себе вони залишали сіром, яким ніхто і ніщо вже не допоможе. Та часу на їх визволення у втікачів не було. Аби своє життя врятувати. Вони пробігли повз нерухомих охоронців, очі яких, скляні, без проблисків емоцій, дивились кудись у одну точку.

Інші сновигали коридорами, немов уві сні, зовсім не звертаючи увагу на Івана та Софію, які неслися повз них справжнім вихором.

- Швидше, Іване. – весь час підганяла його дівчина.

Її страхи виявились не марними.

Не встигли вони вибратися назовні, як біля головних воріт почувся могутній стук та іржання коней. Хтось самовпевнений барабанив у ворота, намагаючись привернути до себе увагу та розбудити охорону, яка відверто дрімала на своєму посту. Сірко був непевен щодо своїх вмінь, тож не знав достоменно чи то й тут подіяла його пісня-заморочка, чи то охорона дійсно вирішила виспатися, не побоюючись втечі з такої темниці як Бастилія. Не змовляючись, втікачі кинулися до великих діж, що були складені в неакуратну купу біля стіни, та заховалися в одній із них.

Раптом стук, більше схожий на грім, змовк. Настала мертва тиша. Здавалось, навіть вітер завмер, готуючись зустрітись віч-на-віч із чимось лиховісним та темним. Сірко відчув як напружилось тіло Софії. Відчув, що вона знає, що буде далі. Немов прочитавши його думки, дівчина сильно стиснула його руку, не відводячи погляд від воріт. І він зрозумів. Це прийшли за нею.

Раптом здійнявся сильний вітер, вмить перетворившись на справжній ураган, що змітав усе на своєму шляху. Масивна вхідна брама Бастилії вилетіла з петель, і на подвір’я вїхало три мовчазних фігури у чорних, як ніч каптурах. Вітер стих так само раптово, як і здійнявся. Стало тихо, мов у домовині. І так само темно. Незнайомці привезли із собою гнітючу темінь та страх. Охоронці все ще приходили до тями, тримаючись за свої голови, коли незнайомці верхи на великих вороних конях проїхали повз них, навіть не звернувши увагу на цих нещасних.

Це видовище було настільки нереалістичним, що Сірко аж очі протер. Більше схоже на якісь давні перекази та легенди, що їх йому розповідав старий Крір. І усе це нині відбувалося у нього на очах. А руку йому стискала могутня відьма в образі юної діви, яка ледь його, доброго християнина, не спокусила. От жек ж бісове поріддя, обвела його навколо пальця, мов того хлопчиська. Гнів всередині Івана повільно закипав, погрожуючи поглинути козака та перетворити на того, від кого він усе життя тікав.

- Я тут. – раптом почув він тихенький голос. Навіть не голос, а тихий шелест вітру, що стелився дивним синім туманом по землі, обвиваючи усе навколо, проникаючи у голови та думки.

Іван трусонув головою. Що з ним.

- Я тут. – знову почув він тихий шелест Софії у своїй голові.

Думки потроху прояснились, він відчув, немов вийшов з важкого туману, що збивав з ніг розум та заважав думкам неспішно текти у голові.

Це була магія. Він одразу відчув це. Древня, зловісна магія, що віками таїлася у лісах та темних орденах, знищуючи усякого, хто спізнав її могутність та мав нещастя піти проти. Вона в’їдалася в шкіру, затуманювала мозок та змушувала людину коритися своїй волі.

А незнайомці тим часом розійшлися по закутках величезного подвір’я, в одному з закутків якого лежали величезні діжі, а в іншому ще якийсь мотлох. Один із них зняв каптур, і перед очима Сірка постала висока темноволоса жінка. Вона уважно оглянулась довкола, поманивши оторопілих охоронців до себе. Товстун та коротун навіть не думали опиратися її волі. Вони слухняно підійшли до тих, хто щойно зняв масивні ворота з петель, немов то були якісь дитячі забавки. Іван не чув, про що темноволоса відьма розпитувала охорону, радше здогадався, що мова йшла про них. Один з охоронців кивнув головою та покликав їх зайти до середини. Такий шанс вони не мали прогавити, бо більше можливості вибратися непоміченими з найжахливішої темниці Франції під самим носом у могутніх чаклунів у них не буде. Іван легенько потягнув Софію за собою та почав безшумно вибиратися з діжі, відчувши як коливається та під їхньою вагою. Якщо уся ця хистка конструкція впаде, їм буде непереливки.