Розділ 21. Сестри Місяця та Полум'я

Як тільки за ними зачинились важкі тюремні двері, Сірко кинувся до невеличкого віконечка, що розташовувалось на рівні очей у стіні, яка межувала з сусідньою камерою. Яке щастя, що її замкнули поруч. Дивне ж у нього нині розуміння щастя. Проте в умовах, що склалися, це було дійсно щастям. Казна як доля людиною ворочає. Ще зранку щастя він вбачав зовсім в інших речах, споглядав як граціозно Софія в красивій, хоча й скромній сукні кольору сонця, уважно слухає «Мемуари» Ларошфуко, а уже ввечері щастям для нього є те, що їх поселили в сусідніх камерах. Він досі не йняв віри тому, що сталося, просто не міг повірити у таке стрімке падіння принца крові – з вершини королівської милості у найстрашнішу в’язницю Франції, звідки нікому ще не вдалося втекти чи вийти на свободу. Бастилія – це смертний вирок.

Сірко притулився до сталевих грат, здригнувся від могильного холоду, що йшов від металу. Проте коли погляд його вперся в її ніжне личко, козак забув про все на світі.

- Як добре, що ти поруч. – схлипнула дівчина, простягнула пальці між грат і торкнулася його щоки.

Тепло пішло тілом Сірка від цього доторку, сповненого відданості та ніжності, незважаючи на те жахливе становище, в яке вони потрапили. Він нічого не встиг їй відповісти, так як слух вловив швидкі кроки та бряцання зброї. Кроки наближались до їх камер. Хтось впевненою ходою підійшов до грубих дерев’яних дверей його куни, оббитих товстим шаром залізяччя. Почувся скрегіт ключа в замку. Сірко відсахнувся від віконечка. Не вистачало щоб їх ще перевели подалі один від одного.

Двері з неприємним голосним рипінням поволі відчинились. Тут явно не слідкують зва станом камер, і не змазують петлі хоча б салом яким, тільки й устиг подумати Сірко, як у камеру увійшов темноволосий високий чоловік. На ньому була блакитна форма особистої королівської охорони, блакитний плащ з великим хрестом відкидав довгі тіні у непевному світлі факела, який ніс із собою охоронець Бастилії. Він мовчки вклонився мушкетеру та вийшов з камери.

- Мені прикро бачити тебе тут, друже. – промовив нарешті темноволосий мушкетер. – Як тільки дізнався, що вас заарештовано, одразу звернувся до маркіза де Безмо, мого хорошого товариша. Він не відмовив у проханні поговорити з тобою.

-Дякую. Д’Артаньяне, - відповів Сірко, бо перед ним стояв саме командувач загоном мушкетерів та довірена особа Мазаріні Шарль де Кастельмор д'Артаньян. – Дуже сподіваюсь, що ти проясниш ситуацію, бо я геть нічого не розумію і уповаю на твою допомогу.

Мушкетер тяжко зітхнув та сів на єдиний стілець у камері, тоді повільно промовив:

- На жаль, я нічим не зможу тобі допомогти. Є свідки, які засвідчують, що ти змовився з Ларошфуко і молодим Бурбоном, аби допомогти останньому зійти на престол замість молодого короля, здійснивши державну зраду. А саме – замах на життя її величності Анни Австрійської.

- Що!? – Сірко не стримався від голосного вигуку.

Йому здалося, що перед ним розверзлася страшна безодня, готова от-от поглинути його. Він присів на край твердого ложе, що слугував постіллю, та обхопив голову руками, намагаючись опанувати себе. А тоді промовив:

- Я ризикував життям заради королеви, подарував їй Дюнкерк, підтримав Конде у битві за Ланс. Я всією душею ратую за життя молодого короля Франції та його королівської матері. Мені немає діла до придворних інтриг та пліток.

- Але тим не менш, ти залюбки відвідував ці антиурядові заходи, прозвані Бурбоном літературним салоном.

- Але це і був літературний салон! – вигукнув Сірко.

- На якому цей бунтар Ларошфуко висловлював невдоволення політикою кардинала та королеви, а Конде його підтримував. – незадоволено промовив Д’Артаньян.

- Так королева сама ж і помилувала герцога та інших учасників Фронди. - різко відповів Іван, піднявшись з ліжка. Він усе ще не вірив, що усе це відбувається насправді. Йому здавалось, що він от-от має прокинутись.

- Так, але не для того, щоб вони знову почали плести змову проти неї. Ще й узявши собі у спільники колишніх вірних підданих її королівської милості.

- Я не є їх спільник! Як і Конде! Як і Софія! – вигукнув Сірко.

- Друже, можливо, ти говориш правду. – з сумом у голосі мовив Д’Артаньян, погладжуючи свою куцу борідку. - Але нині події розгортаються так стрімко, що я навряд чи зможу витягнути тебе звідси. Королева не захотіла прийняти мене. Повстання розгортається з новою силою, Мазаріні особисто викликав мене аби я відправився у Нормандію, щоб утихомирити повстанців. Та перед цим я мав тебе побачити, хотів знати чи ти зрадник чи тебе підставили. Не вірив я, що ти свідомо пішов проти королеви.

- Не пішов. Як і Конде. Сталася прикра помилка. – тихо відповів Іван, тоді запитав. – А принц теж тут?

- Ні. Він та кілька наближених його товаришів відправили у Венсенську в'язницю. Може, ти й кажеш правду щодо його невинності, проте це вже не має ніякого значення. Він сам скомпроментував себе в очах королеви зухвальством, пихатістю та відкритим протистоянням з кардиналом. Джуліо не пробачить йому цього. Конде вважав, що усі ці витівки зійдуть йому з рук, як сходили до цього. Та він прорахувався. Війна йде до свого завершення, його здібності талановитого полководця більше не потрібні, тож терпіти його пиху ніхто більше не буде.

Так, думав Іван, слухаючи розповідь командувача мушкетерів, не був би Бурбон Бурбоном, якби не виставляв напоказ свою знатну пиху. А Д’Артаньян тим часом продовжив:

- Перед приїздом до тебе мені повідомили, що повстанців очолила сестра Людовика, принцеса Конде. Вона встановила відносини з нашим ворогом – Іспанією, та шукає у них підтримку аби визволити брата. Можливо, їй вдасться це зробити. А от щодо твоєї долі я не певен. Мазаріні відправив королеву з сином у Бордо, її ставленником у Парижі являється Гастон Орлеанський, з яким у мене не дуже теплі відносини. Він навіть не захотів вислухати мене, коли я просив аудієнцію. Тож я прийшов проститися з тобою, друже, перед відправкою у Нормандію, і хай Господь змилується над твоєю грішною душею.