Розділ 19. Битва за Ланс

Які відчуття охоплюють людину за крок від смерті? Що думає вона серед хаосу битви, несамовитого свистіння куль, оглушливих пострілів гармат? Серед скреготу криці та пекучого стогону, що здається сягає самого Бога? Які відчуття охоплюють людину, яка має плани на завтра, але знає, що завтра може і не настати? Що життя її, сповнене шаленства та розміреності, може обірватися будь-якої миті? Можливо, серце її стискається від безмежного почуття туги за тим, що ще не зроблено? А, можливо, навпаки, серед хаосу битви вона шукає довгожданий спокій?

Іван нічого не відчував. Щоразу, перед кожною битвою, він подумки прощався з життям, пробачав своїх кривдників та просив пробачення у тих, кого міг скривдити сам. Його життя, сповнене небезпеки, безкінечних битв та боротьби із самим собою, нічого не важило проти тої мети, заради якої він поклав на ваги усе, що мав. Єдине, про що мріяв і чого шалено бажав - бачити Україну вільною, а народ її, працьовитий та співочий, щасливим. Аби кожен сам був собі паном на власній землі. Хіба це так багато? Невже так багато він хоче?

- Як думаєш, довго ми тут будемо ледарювати? – вивів з роздумів Івана Воронченко. Побратими розмістились на високому пагорбі, тож битва, що вирувала в низині, була перед ними як на долоні.

Козаки були в другій лінії оборони, тож у бій не вступали без прямого наказу самого Конде. А його не було. Ані Конде. Ані наказу. Єдине, що вони наразі могли – це стежити, як іспанці повільно, проте вперто, витісняють французьку армію, яка намагається тримати вже майже втрачені рубежі.

- Конде треба йти звідти, якщо хоче втримати армію. – мовив Воронченко, не спускаючи пильних очей з того, що відбувається унизу.

- Та бачу. А бодай тобі. – Сірко зі злістю сплюнув на землю. – Де Конде? Невже він не бачить, що коїться?

- Що се він удумав? – раптом вигукнув Воронченко.

З подивом дивились вони, як французька армія раптово, прямо у розпалі бою, почала перешиковуватись у шість рядів для відступу. Певно, Конде, оцінив таки своє украй невигідне положення і вирішив відступити. Такий несподіваний маневр здивував не лише козаків, які напружено спостерігали за битвою, але й іспанців, які спочатку навіть не чинили ніяких дій, аби скористатись з можливості напасти на ворога, що раптово припинив битву.

Сірко навів підзорну трубу туди, де розташувався табір ерцгерцога Леопольда Вільгельма, який добре розумів важливість битви за Ланс, тож власноруч повів свою армію у бій. Наразі він, як і Сірко, спостерігав за боєм у підзорну трубу на пагорбі верхи на білосніжному коні, готовий будь-якої миті вступити у бій. Час від часу відривався від споглядання та, посилено жестикулюючи, віддавав накази командирам. Ті кивали та кудись одразу зникали. Мимоволі Іван замилувався тим, як граціозно виглядає ерцгерцог та лицар Тевтонського ордену Леопольд Вільгельм фон Габбсбург. Сірко добре вивчив цю фігуру, так як вона мала одне з вирішальних значень у цій війні. Тож йому цікаво було побачити Леопольда на власні очі. На мить забувши про трагедію, що саме розгорталася внизу, Іван охопив тонку фігуру Вільгельма - чорні обладунки виблискували на сонці, та були прикрашені білосніжним жабо, довге світле волосся розвівав вітер. Іван навіть узрів тонку нитку темних вусів та масивні перстні на пальцях. Ознака влади. Воістину Леопольд недарма мав таку славу, навіть вигляд він мав відповідний.

- Та що ж вони коять? – вигук Воронченка відірвав Сірка від милування Леопольдом і він поглянув у низину.

А там швидка кавалерія графа Линвіля, яку спішно послав Вільгельм, за підтримки драгунів, атакувала ар’єгард французького війська. Зав’язалася жорстока схватка. Точніше, побоїще. Кавалерія та драгуни налетіли на французів, які спішно покидали позиції, прикриваючи відхід основного війська, мов рій диких ос на неповороткого ведмедя. Вони розстрілювали французів майже упритул, протикали їх тіла довгими списами, добивали конаючих копитами своїх ошалілих від битви і запаху крові коней. Зойки болю та стогони наповнили долину.

Сірко підняв трубу та швидко пробігся поглядом по армії союзників, намагаючись відшукати Конде. Пошуки були недовгими. Він знайшов полководця в самій гущі переднього флангу, де майоріли французькі  прапори та панувала жахлива паніка. Конде намагався перешикувати важку кавалерію для атаки. Він так сильно натягував повіддя свого вороного, що у того аж піна біля рота виступила. Виглядав він так само блискуче як і його противник – срібні обладунки виблискували на сонці, а темне довге волосся приховував шолом. Два родовитих воєначальники зійшлися нині тут, у долині під Лансом, аби вирішити долю Тридцятилітньої війни та довготривале суперництво знатних родів Габбсбургів та Бурбонів. Нарешті французька кавалерія, сяк так вишикувавшись, пішла в атаку. Та це допомогло ненадовго. Линвіль недарма їв командирський хліб. Побачивши хто на нього суне, він дав наказ перешикуватись для оборони, а тоді після короткої команди, легкі драгуни понеслися на важку французьку кавалерію, обганяючи вітер. Надто неповороткі були французи у важких латах, тож не могли дістати їхні списи метких ворожих драгунів. Линвіль зійшовся у схватці одразу з кількома французами і вже через кілька хвилин з обома було покінчено. Не дивлячись на те, що перед ним був ворог, Сірко мимоволі відчув захват від того, як майстерно веде у бій свій легко озброєний полк Линвіль і як невпевнено почуває себе серед цих низин Конде, програючи один бій за іншим.

- Ми що чекатимемо поки Линвіль їх там як куріпок прикінчить? – кричав Воронченко. Запах битви, стогони та шум бою дурманили його, наповнювали серце якимось незбагненною гарячковою радістю. Кінь під ним гарцював, відчуваючи настрій господаря.

- Ти теж це відчуваєш? – вигукнув він до Сірка.

Той повернув голову та поглянув у вічі Воронченку так, ніби заглянув у саму душу. А тоді мовив коротке «так». Обвівши поглядом козаків, що розташувались обабіч пагорба, Сірко відчув у них таку ж хвилю гарячкової радості. Вони чекали цю битву, вони жадали схрестити свої шаблі з тими, кого ніколи більше не побачать. З тими, чия перемога чи поразка ніяким чином не вплинуть на якість їхнього життя. Та у цих вольнолюбних синів степів та дніпровських порогів була своя ідеологія війни. Вони не задумувались над таким питанням як доцільність битви. Вони розуміли лише поразку чи перемогу. Тому зараз, стискаючи в нетерплячці свої шаблі, вони з гарячковим очікуванням чекали наказу свого командира. А той чекав наказу Конде.