Розділ 18. Повернення Звіра

Він пробирався темним густим лісом. Певно, вже давно, бо дихав важко, а втома сковувала ноги, наче гирі смертників у Бастилії. Ліс був такий густий, що більше скидався на непролазні хащі. Ніде ані чичирк. Ані пташки, ані тваринки, ані промінчика світла. Лише він, цей темний імлистий ліс та страх. Липкий, бридкий страх, що охоплював усе його єство. Та, незважаючи на це, він продовжував продиратися цими хащами, одяг його рвали на шмаття гілки, що більше скидалися на величезні гострі трояндові шипи, руки, обдерті до крові, вперто утримували гілки, аби ті не роздерли шкіру обличчя. Що робить він, знаменитий полководець, тут, посеред цього мовчазного жахіття, сам один? Куди він іде? Де його армія? Він принц крові. Звик спати лише на м’яких перинах та їсти найвишуканіші страви, а нині бреде серед цього темного небезпечного лісу, незрозуміло як потрапивши сюди.

- Озирнись! – раптом почув він тонкий дівочий голос.

Луї злякано спинився та швидко озирнувся, від несподіванки відпустив гілку. Та боляче хльостнула по обличчю, розсікаючи шкіру. Боляче!

- Озирнись! - почув він знову. Вже ближче.

Та навколо нікого не було. Ані душі. Лише мертвий ліс і цей настирливий тонкий дівочий голос. До болі знайомий, та він не міг пригадати де його чув. Луї лише встиг повернути голову, як раптом на нього налетіло щось величезне та волохате. Невідомий звір накинувся на нього та почав немилосердно терзати його плоть. Пекучий біль розірвав його свідомість, губи в напівбезтямі зашепотіли молитву, повторюючи як у тумані:

-Sainte Vierge Marie, Sainte Vierge Marie…

Втрачаючи свідомість від пронизуючих душу і тіло мук, в голові раптом блискавицею прозвучало:

- Медальйон!

************

- Медальйон! – Луї підхопився з ліжка з цим словом на вустах та злякано роззирнувся. З лоба стікали краплі поту. Йому було душно.

Знадвору чулося іржання коней та брязкіт зброї, вигуки та гучний сміх. Військо готувалося до завтрашнього походу. Принц роззирнувся, намагаючись скинути з себе залишки кошмару. Насниться ж таке. Він провів рукою по волоссю. Мокре від поту. Швидше вмитися та прогнати геть цей липкий кошмар, що наздогнав його з Булоню. Так, саме тоді йому вперше наснилося це гнітюче видіння – напівсон-напівмарення про Звіра та медальйон.

Луї швидко піднявся та вийшов з похідного намету. Табір його розташувався недалеко від Ла-Бассі, аби мати змогу вчасно поповнювати запаси. Військо підсилено готувалося до грядущої битви, воїни проводили весь свій час, вправляючись зі зброєю, тож у таборі з самого ранку до пізньої ночі стояв гамір та чувся скрегіт криці.

Козаки Сірка стояли окремим табором і тренувалися відособлено. Луї це дуже не подобалось, та він мусив з цим миритися, бо ці дужі берсерки становили ударний кулак його армії – швидкі та безстрашні, вони йшли в лютий бій за одним лиш покликом свого отамана з дивними сірими очима. У них була своя ідеологія, своя виправка, своє бачення ведення війни. І усе це разом Луї цілком влаштовувало, він бачив на що вони здатні у кривавих баталіях. Лицарі волі – нещадні до ворога та поблажливі до тих, хто здався на їхню милість.

Глянувши у бік козацького стану, молодий воєначальник з подивом узрів дивну церемонію – козаки вишикувались у довжелезну чергу, щоб випити ківш води з великого казана, біля якого стояли сам Сірко та ця його дивна супутниця. Дівчина була в бойовому спорядженні, на поясі її висіли короткі кинджали, якими вона вправлялась не згірш, аніж мушкетери короля шпагами. Довга сорочка, підперезана темним поясом, та штанці, що підкреслювали стрункість ніг, додавали її образу якоїсь незбагненної краси. Сірко був у своїй незмінній шкурі. Луї постійно дивувався як він не пріє під нею у такі спекотні серпневі дні. Він не міг второпати їхньої химерної дружби, проте ці двоє все більше були схожі на єдине ціле. Поволі вони вростали один в одного і принц був упевнений, що настане той день, коли вони й самі це побачать, бо нині ведуть себе як сліпі, не розуміючи чи не помічаючи цієї дивакуватої прив’язаності один до одного, надто чутливої як для звичайних відносин між господарем та зброєносцем. Козаки ж тим часом завели веселу пісню, аби не сумувати у черзі, і незабаром над французьким табором полилося розкотисте:

«Їхав козак за Дунай, сказав: "Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький, неси та гуляй!"

Постій, постій, мій козаче, твоя дівчина плаче,

На кого ж ти покидаєш - тільки подумай.»

Сірко підхопив пісню, що йшла з самої козацької душі, насолоджуючись цією дужою енергією, яка вібрувала та просилася виходу. Скоро. Зовсім скоро вона знайде її на полях битви під Лансом. Вже завтра вони вишикуються у марш та попрямують туди, де чекає на них слава або загибель. Доспівуючи куплет, помітив Луї, який швидко наближався до їхнього стану. Воєначальник виглядав доволі бравурно у розхристаній сорочці та з нечесаною кудлатою головою. От би зараз його таким нечупарою та на аудієнцію до королеви. Без цієї напомадженої перуки. Сірко посміхнувся своєму жарту та кивнув, коли Луї наблизився.

- Що це у вас тут за дивна церемонія? – майже прокричав він, підійшовши упритул до Івана, бо хор козацьких голосів заважав чути і говорити.

- Готуємось до битви, мій принце. – голосно відповів Сірко, намагаючись перекричати пісню.

- Щось не помічав я раніше таких церемоній.

- А раніше не чекала на нас така кривава брань. – відповів Сірко і так глянув на Луї, що сироти пішли у воєначальника спиною. Він упізнав цей погляд. Так на нього дивився вовк зі сну, перш ніж накинутися на нього, щоби вирвати шматки плоті.

- Гарний медальйон. Не забудьте його завтра. – почув він мелодійний голос і мало не перехрестився з переляку. Дівчина зі сну. Він знав кому належить цей голос.

Кинувши погляд на цю дивну пару, Луї мовчки попрямував до свого намету, несвідомо покручуючи у руках золотого медальйона на грудях, де зберігалося фото його покійної матінки і якого він завжди знімав перед боєм, аби не пошкодити.