Розділ 15. Софія

- Ти сьогодні збираєшся щось робити чи лише хліб дарма проїдаєш, дармоїдко!

Хвиля крижаної води окотила сплячу Софію з ніг до голови, змусивши дівчинку схопитися, навіть не прокинувшись як слід. Знову сушити мокру постіль на пронизливому зимовому вітрі. Софі здригнулася. Від холоду та важких думок. А стара огидна Хільда, зробивши свою чорну справу, спокійно подалася геть з її покоїв з пустим відром. І не тяжко їй тягати повне відро води на другий поверх у той час, як з ранку до ночі крекче про свою хвору спину. Мерзенна общипана курка. Від лайки на душі Софі стало трохи легше. Вислизнувши з мокрої нічної сорочки, що прилипла до худого тільця, немов друга шкіра, дівчинка почала швидко одягатися.

Кімнатка її знаходилася під самим дахом, тож під час негоди доводилось підставляти кілька відер, спритно підраховуючи куди має впасти наступна краплина через давно не латану стелю. З меблів лише ліжко та невеличка шафа, куди Софі акуратно складала свою давно зношену одежину, латка на латці. Підлога була холодною, тож дівчинка намагалася ступати на пальчиках, аби хоча б так зігріти п’ятки. Одягнувши стару теплу сукенку на суху сорочку, дівчинка почала спускатися вниз.

На дворі лютувала тяжка зима 1633 року. Минулої зими було легше. Минулої зими була жива мама Софії, ніжна дбайлива жінка, яка весною померла при родах, так і не давши світу нове життя. Батько Софії недовго був вдівцем, бо господарству потрібна була la anfitriona (господарка), тож через кілька місяців його оселя прийняла двох жінок – матір з дочкою, які проживали неподалік та ледь зводили кінці з кінцями після загибелі свого єдиного годувальника на війні. Не те, щоб їх об’єднувала любов. Радше корисність одне для одного. Батько Софії – жорсткий владний чоловік, ніколи не жалував ані Софію, ані її матір, свою дружину. Дівчинка з ранніх літ важко працювала разом з матір’ю, яку й підкосила важка праця в полі на пізньому строку вагітності. Усім керувала ця бридка жаба Хільда, матір Гвідо Ехідіо, батька дівчинки. Хільда явно не була люблячою бабусею, вона ненавиділа Грасіану, свою невістку, та її bastardo (байстрюка), як вона величала Софію, бо вважала що Грасіана понесла не від її сина, а від злого духа. Надто рано народилася Софія, надто руде волосся у неї було, надто не схожа вже вона була на рід Ехідіо, де переважали грубі дебелі жінки.

Софія зітхнула, труснувши копною рудого волосся, намагаючись скинути чіпкі спогади. Тепер усе інакше. Бабця продовжує ставитися до неї як до лайна, проте немає більше мами, яка б захистила її. Ще й Палома, її звідна сестра, зламала напередодні ногу (в чому Хільда звинуватила, звісно ж, Софію), тож їй доведеться самій доїти цих страшних рогатих тварин – корів. А справа була в тому, що Палома дражнила її. Ну не треба її дражнити, скільки було сказано цьому дурному дівчиську. Хто її дражнить, потрапляє у халепу. Навіть ця общипана курка Хільда це зрозуміла.

Уже спускаючись хисткими східцями, Софі почула бридкий, мов у старої жаби квакання, голос Хільди:

- Ти довго там чепуритися будеш, ледащо?

Спустившись вниз, Софі кинула погляд на змучену життям та важким побутом мачуху – низькорослу некрасиву жінку на ймення Тереза. Думала в казку потрапила, криво всміхнулася дівчинка, та продовжила рух на вулицю, де сонце ще й не думало прокидатися, а півні спокійно дрімали у себе в курнику. Навіть ці хвостаті телепні дрімають. А вона – ні. Кутаючись у важке тепле мамине пальто, Софія попрямувала до корівника…

************

Від тяжких спогадів дитинства Софію вивів голос Сірка:

- Агов, чого притихла, мов бджола у зимовнику?

Козак їхав трішки попереду, скинувши шапку набік, мов на танці зібрався, а не у військовий похід. Кінь під ним не крокував, а гарцював, а сам козак їй весело підморгнув. Війна завжди його бадьорила. Або передчуття війни. І оце лихо мало стати її чоловіком. Софія так до кінця і не змогла повірити побаченому ще в дитинстві сну. Наступного дня після того дитячого видіння бабця відправила її в монастир, де на її думку, з дівчинки мали вигнати демона, який нею оволодів.

Того дня мала Софія впала без задніх ніг… Вона цілий день майже самотужки порала господарку, бо мачуха занедужала. Та не просто занедужала, а злягла, як мати Софії. Дівчинка хвилювалась, що жінка підхопила лихоманку і помре як матір. Не те, щоб їй було дуже шкода цю жінку, з якою вони й ледь кількома словами за день перекинуться. Просто тоді Софії доведеться звалити більше частину господарства на свої тендітні плечі. Бабця вважає її уже дорослою для усіх видів господарчих робіт. Тож дівчинка згадала мамину науку та заварила спеціальний чай на травах, які назбирала у лісі, що бовванів одразу за садибою. А тоді сама ж і віднесла мачусі. Та була настільки безсила, що Софі довелося притримувати її, щоб напоїти. За цим заняттям і застала її всюдисуща Хільда. Побачивши дівчинку з незрозумілим зіллям біля ліжка хворої, стара жаба зчинила такий гвалт, що певно півні у курнику хвости погубили. Вона верещала щось про демона, відьмарство і за свою нещасну долю, яка привела у її дім справжню нечисть. Вона, Хільда, давно підозрювала, що лихе вселилося у створіння, яке породила та відьма, ще з моменту народження байстрюченяти з рудим волоссям. Не раз стара ловила цю парочку на гарячому, коли вони плели свої відьомські сітки навколо її сина.

Хільда зчинила такий лемент, що в покої хворої прибігли усі, хто був у будинку – прачка, донька Терези та батько Софії. Вони вражено завмерли, не розуміючи що відбувається і як на цей гвалт реагувати. А Хільда тим часом, надававши Софії болючих потиличників, вигнала її з покоїв, а чай віддала прачці та звеліла вилити далеко за будинком, щоб «гадюччя усіляке до господи не лізло». Слухаючи цю бридку стару, можна було подумати, що якраз вона і знається на відьомстві, подумала Софія, прямуючи у свою кімнату та потираючи спину в тих місцях, де пройшовся важкий кулак старої жаби.

Того дня мала Софія впала без задніх ніг… Не роздягаючись, дівчинка закуталась в тонку ковдру, яка зовсім не гріла цими холодними зимовими ночами. Кинула погляд на вузеньке вікно, в яке заглядав великий круглий Місяць. Повня. Тоненькі срібні ниточки оповили ліс, що похмурою стіною височів далеко у вікні, поле та стежку, якою Софія ходила у ці темні, проте плодовиті хащі. Ліс тихенько шумів, наспівуючи заспокійливу колискову, намагаючись утихомирити розбурхані емоції дівчинки та її зранене серце. Прислухаючись до цього ледь чутного шуму, вона й незчулася як заснула. І наснився їй тоді дивний, яскравий сон. Такий реалістичний, що вона проходила кілька діб вражена побаченим.