Розділ 11. Ключ від Ла-Маншу

Споглядаючи як іспанці безладно відводять свої сили всередину цитаделі, Іван витяг з-за череса сурму та приставив її до рота. Над морським узбережжям полетів різкий сильний звук. Сигнал. Настала вирішальна мить.

А вже за чверть години і козаки і іспанці здригнулися від гучної канонади, що загриміла у них буквально над головами – на мури міста полетіли ядра з корабельних гармат. Сірко мав у своєму запасі головний козир і використав його. Не очікуючи такого жахливого повороту, захисники на мурах вчинили там справжню давку, намагаючись сховатися від розпеченої смерті, що мчала на них з моря з неймовірною швидкістю. Бій на березі майже припинився. Усі завмерли від побаченого. А дивитись було на що – ядра з кораблів, мов ті камінчики, запущені над водною гладдю, неслися прямо по мурах, скошуючи усе, що траплялося їм на шляху, та летіли далі – у внутрішній двір. Щоб уже там, всередині, гепнути смертельним смолоскипом на дах чи казарму та запалити її, мов скирту соломи. Дюнкерк почав палати.

Сірко скористався збентеженням ворога та засурмив наступ. Іспанці намагалися хоробро боронити фортецю та свої життя, проте долю битви часто вирішувала не чисельність армії, а її настрій, її дух. А у мідних шоломів, які ще донедавна гордо виблискували у полуденному сонці, цей войовничий дух явно зник після корабельної канонади та жахливої руйнації, яку та завдавала. А разом із ним зникло відчуття та впевненість у своїй перемозі. Вони програли. Програли іще до того, як склали зброю та здалися на милість ворога.

Недовго тривала битва на березі. Недовго відбивалися іспанці. Незабаром один за один почали вони кидати свої списи та мечі, опускаючись на коліна перед французами та козаками. І ось уже весь берег всіяний недругами, що стояли на колінах, подекуди і у воді.

Перед Сірком лежав нескорений Дюнкерк. Ворота його відчинились, і ворог увійшов усередину. Бій закінчився, та битва ще ні. Уже всередині почули козаки як люто б’ється перед головними воротами комонники Чорноти. Як закидають їх іспанці стрілами та порохом, виливають на голови з оселедцями розпечену смолу та окроп.

- Уперед, братчики! – кинув клич Сірко та перший побіг до воріт.

За ним стрімко неслися козаки вперемішку з гвардійцями. Не треба було знати мову, щоб розуміти вигуки Івана. Тож гвардійці бігли поруч з козаками, і на їх обличчях читалась така ж рішучість, як і у їх тимчасових шалених союзників.

Вони швидко просувались уперед, відвойовуючи вулицю за вулицею, площу за площею. Опір іспанців буз безглуздий, та поки їх воєначальник не оголосив про капітуляцію, вони не мали права здаватися. Разом з солдатами боронити свою оселю вийшли й мирні мешканці. Озброївшись хто чим міг, вони пліч-о-пліч стояли проти грізного ворога. Та хоч яким би не був рішучий цей опір, незабаром вулиці вкрились тілами полеглих, що лежали у калюжах власної крові. Переступаючи крізь ці моторошні перепони, Сірко з армією впевнено просувався уперед. До головних воріт. Туди, де бився Чорнота зі своєю відбірною тисячею.

Канонада з кораблів стихла, як тільки вони увійшли у місто. Воно й не дивно – вже неможливо було відрізнити де свій, а де чужий, тож виник ризик разом з іспанцями перебити й козаків. Тож просування козачих рядів відбувалося під вигуки болю та скрегіт металу об метал, безладні мушкетні постріли та скрип покрівлі, що палала. Усюди агонія, стогони та вогонь, що довершував руйнацію. Разом із козаками у Дюнкерк прийшла Смерть.

На передніх мурах явно не очікували такого швидкого просування Сірка, тож поява на верхніх бастіонах слизьких від крові та поту козаків стала для іспанців цілковитою несподіванкою. Тепер їм потрібно було обороняти фортецю з двох флангів, до того ж стало зрозуміло, що оборону з моря прорвано і всередині лютує ворог.

А тим часом Чорнота разом зі своєю тисячею з шаленою швидкістю мчали на Дюнкерк. Дивовижне видовище постало перед іспанцями. У вихорі куряви, дикого свисту та гучного тупоту копит до їх мурів наближалась невеличка армія. Проте наближалась не звичайним чином, а дуже дивно – біля кожного вершника на коні швидко біг ще один воїн, а тоді вони мінялися місцями з надзвичайною швидкістю. Такого іспанці ще ніколи не бачили, та й не побачать більше. Козаки назавжди врізались в їхню пам'ять як заморські воїни з голеними черепами у дивних шиироких шароварах. Один їх вид наводив на іспанців страх, бо багато чули вони про цих берсерків, які не боялися ні куль, ні вогню, ні смерті. Сміливо йшли в бій проти переважаючих сил ворога і перемагали їх. А тепер вони тут, під стінами Дюнкерка. Прийшли по їхні душі.

З лівого боку мурів почулися голосні окрики та тупіт. Іспанці на мурах повернули туди голови і побачили ще один козачий загін. То Воронченко зі своєю сотнею відчайдухів устиг обійти місто-фортецю, щоб приєднатись до основних штурмових сил. Ці дивні воїни раптом як по команді піднялися прямо посеред дикої скачки, швидко натягнули свої довгі луки та випустили сотні стріл по верхнім майданчикам мурів. Здається, ціла грозова хмара налетіла на іспанців. Вона свистіла та немилосердно кусала, впиваючись в їхні тіла наконечниками-жалом. На мурах зчинилась метушня, іспанці шукали укриття від цього смертоносного урагану. А з боку моря тим часом по них йшла смерть піл керівництвом Сірка.

Під безперервним свистом стріл іспанці намагалися виливати на голови штурмуючих розпечену смолу та окріп. Проте це не давало бажаного ефекту. Реєстровці були надто мобільні, тож смола часто проливалася повз рухливих козачих тіл та гарцуючих коней. І це не заважало січовикам продовжувати на ходу засипати іспанців стрілами, коні під ними вибивали дивний танок, який мав, проте, певну синхронізацію. Вочевидь, подібна тактика для запорожців не в новинку, і їхні вірні бойові побратими добре вивчили усі па цих смертельних танців. А тоді зовсім несподівано на мури увірвались гвардійці під приводом дивного козака у вовчій шкурі, які рубали переляканих іспанців, мов те стадо беззахисних куріпок. І хоч ситуація була критична, захисники Дюнкерку продовжували чинити цей безглуздий опір, очікуючи наказ від свого керівництва.