— Сашку, ходи сюди, покажу щось, — Маринка підійшла зненацька, заховавши руки за спину та загадково посміхаючись.
— Що покажеш? — байдуже запитав Сашко, не відриваючись від гри на телефоні. — Знову свою гігантську подряпину?
— Ні, набагато цікавіше. І страшніше, — прошепотіла вона, намагаючись говорити моторошно. — Ти такого ще не бачив.
— І що воно? — хлопець зрештою відірвав очі від екрана. — Далеко? Давай швидше, а то мені скоро додому треба.
— Ні, недалеко. В садочку, — вона жестом показала у бік металевої огорожі.
— Так сьогодні ж субота, там зачинено.
— Переліземо. В будні там сторож ходить, або ж вихователі. А сьогодні можемо подивитися, ніхто не буде заважати, — в очах Маринки блиснули хижі вогники.
— Та що ж там таке, не тягни. Якщо якась фігня, то я краще пограю.
— Треба, щоб ти сам побачив!
Не встиг Сашко відповісти, як її гарячі пальці міцно схопили його за долоню та потягнули. Сашко зітхнув, заховав у кишеню телефон та побіг за сусідкою. Така вона шибайголова, що ой! Хлопці позаздрять. Скрізь лізе, у всі дірки, підвали та недобудови. Батьки працюють на нічній зміні, а вона пригод шукає. І руки вже ламала, і голову ледь не розбила, батьки скільки лаяли, благали бути слухняною, а їй з гуся вода. Все бігає, іще й інших за собою тягає, щоб не нудьгувати.
“Сподіваюся, там не буде нічого аж надто небезпечного,” подумав Сашко, ледь встигаючи за швидкими кроками Маринки. Вони оббігли огорожу садочка і перелізли з того боку, де стояли гаражі та росли густі кущі, щоб дорослі не помітили. Маринка легко підтягнулася та перелізла, Сашко ж довго возився, поки нарешті подруга не подала йому руку та не затягнула нагору. Він зістрибнув та роззирнувся. Двір садочка вже огортали вересневі сутінки, а небо затягувалося сірими хмарами. Мабуть, скоро буде дощ. Лише в дальньому віконці садочка ледь світилося та миготів телевізор. Чудово, сторож зайнятий, їх не помітить.
— Ну, показуй уже! — нетерпляче звернувся він до Маринки.
— Зараз, іди за мною! — вона з граційністю козулі метнулася в кущі бузку, що тяглися уздовж огорожі. — Туди, за смітник.
Вони зупинилися в тіні, за сміттєвими контейнерами та купою різного мотлоху, який викинули з садочка після ремонту, а вивезти все ніяк не могли. Маринка пригнулася за грудою дощок, яку увінчував матрац, просілий від віку та вкритий бурими плямами, мабуть, від дощів, або ще чогось. Озирнувшись, вона поповзла до великого розлогого трояндового куща, що ріс просто за смітником, біля огорожі. Сашко пішов на двох, не бажаючи псувати нові модні джинси.
— Отут, за мною! — прошепотіла вона, залазячи під похиленими аркою гілками та ухиляючись від колючок.
— Слухай, там якось брудно, та й одяг можна порвати, — зам’явся Сашко. — Може, ти мені принесеш, що там є?
— Це не можна принести, це треба БАЧИТИ, — Маринка промовила останнє слово з таким виразом, наче під кущем заховалося диво неземне.
— Ну добре, вмовила, — Сашко зітхнув, передчуваючи прочуханку за порвані джинси, та поповз за Маринкою.
Під трояндовим кущем панувала справжня темрява, так що Сашко бачив не більше, як на пів метра перед собою. Маринка сіла на землю та приклала палець до губ. Сашко хотів щось сказати, але вона міцно стисла його долоню. Вони непорушно сиділи й чекали. Скільки минуло? Може, кілька хвилин, а може, ціла година. Він утратив відлік часу. Сашко раптом відчув, що тут щось не так. Він не міг збагнути, що саме, та й навряд потім комусь пояснив би. Він відчував це нутром, підсвідомістю, але передати словами не міг. Наче різко похолоднішало, одразу градусів на п’ять, а то й десять. Попри теплу толстовку, він увесь дрижав, і холод ніби пронизував не лише шкіру, а й тіло до самих кісток. Усі звуки довкола разом пропали. Не гуділи машини, не гомоніли люди, наче хтось викрутив колонки на нуль. Волосся на голові стало дибки, він важко дихав, наче щойно бігав крос. Щось усередині лякало, але що саме, Сашко збагнути не міг. А Марина сиділа спокійно, нічого не відчуваючи, і пильно вглядалася в чорноту під кущем.
І раптом щось зашурхотіло, так що Сашко здригнувся з несподіванки. З темряви блимнули жовті вогники, наблизилися, і хлопець збагнув, що це очі. Схожі на котячі, але більші, і горіли, наче ліхтарі. Серце шалено калатало, кров пульсувала у вилицях, піт стікав по тілу. Він міцно стискав Маринину руку і прикипів до землі, не в змозі поворухнути навіть пальцем.
— Добрий вечір. Гостинець принесла? — пробурмотів хтось із темряви низьким лунким голосом, наче з бочки. — А це хто такий?!
Очі блимнули, істота загарчала. Щось темне й волохате повільно виповзло з темряви. Сашко заволав і вмить скочив з місця, наче й не було того заціпеніння. Він не пам’ятав, як перескочив паркан, як біг. Хлопець чув лише власне дихання, шалене калатання серця та гупання крові в голові. Отямився лише на лавці біля дому, захеканий і мокрий. Навколо ходили люди, бігали коти й собаки, їздили машини. Сашко заспокоївся. Тут йому нічого не загрожує.
— Ну, чого втік? Злякався? — голос Маринки раптом пролунав позаду, він підскочив та ледь не впав з лави.
Вона широко посміхалася та прямувала до Сашка.
— Це мій бабай, він добрий! Я йому цукерки ношу. Він тебе не хотів образити!
— Та ти божевільна, — злісно кинув Сашко. — Я… Я все батькам розкажу! І твоїм теж! І сторожу! Він прожене того монстра!
— Не прожене, — байдуже відповіла Маринка. — Дорослі його не бачать. А дітям він поганого не робить. Він просто хотів познайомитися, от і все.
— Та ну його! Налякав! І взагалі, ти божевільна!
Сашко скочив з лави та швидко пішов додому. Маринка так і стояла, дивлячись йому вслід. Він обернувся, і на мить здалося, що замість дівчинки стоїть та істота, темна волохата маса з палючими очима. Сашко закричав та зірвався на біг, і тут вперся в сусіда Івана Петровича.
— Еге, чого галакаєш? Налякав хто? — спокійно запитав той, підпалюючи цигарку.