Розділ 3

3

Після уроків вони вийшли разом.

Це сталося якось само собою, без жодних домовленостей. Денис просто йшов поруч, а Аліса — поруч із ним, і в цьому не було тієї ніяковості, на яку він чекав. Сніг тихо поскрипував під ногами, повітря було щільне й холодне, від подиху здіймалися маленькі хмарки пари.

— Ти давно тут? — запитав Денис, аби не йти мовчки.

— Кілька днів, — відповіла Аліса. — Ми приїхали раніше, ніж планували.

Вона говорила спокійно, трохи розтягуючи слова, ніби звикла пояснювати одне й те саме різним людям.

— Ми — це хто?

— Батьки й старший брат. Ми зараз знімаємо квартиру неподалік звідси.

Денис кивнув, запам’ятовуючи кожне слово, хоча й не був певен, навіщо. Просто хотілося, щоб ця розмова тривала якомога довше.

— Через сніг усе пішло не за планом, — продовжила Аліса. — Зазвичай у грудні ми вже їдемо далі, але цього року так замело, що фури не пройшли, купол розібрали пізніше… Словом, залишаємося тут майже на місяць. І Новий рік теж святкуватимемо тут.

Вона сказала це без жалю, але Денис раптом відчув дивну радість — від того, що вона вимовила ці слова вголос.

— А потім? — запитав він.

Аліса на мить замислилася.

— Потім знову поїдемо. Ще пів року — точно. А далі… — вона знизала плечима. — Сподіваюся вступити.

— Куди?

— До столиці. В академію циркового мистецтва.

Вона сказала це так буденно, ніби йшлося про зміну школи чи новий підручник. Але для Дениса ці слова прозвучали майже нереально. Столиця здавалася чимось далеким і дорослим, тим, що починається вже після школи, а не просто зараз. Хоча йому самому теж уже час було замислитися — цей клас був випускним.

— Уже цього року, — додала Аліса. — Все-таки одинадцятий клас.

— Тобто ти… — він запнувся. — Ти весь час так їздиш?

— Майже все життя, — усміхнулася вона. — Іноді здається, що я більше живу в поїздах і автобусах, ніж у квартирах. Але ми завжди знімаємо житло, коли зупиняємося на виступи. Не в кибитках же живемо, як у середньовіччі.

Аліса засміялася:

— Зачекай, ти справді так думав?

Денису захотілося провалитися крізь землю, бо його думки й справді були десь поруч із її здогадками. Він був певен, що почервонів аж до брів, але не наважився це підтвердити.

Вони дійшли до перехрестя.

— Мені сюди, — сказала дівчина й повернула праворуч, у бік найближчої багатоповерхівки.

Денис кивнув, відчуваючи легке розчарування, ніби розмову обірвали на півслові.

— Я… — він завагався. — Мені дуже сподобалося ваше дійство в цирку. Торік.

Вона здивовано підняла брови.

— Справді?

— Так. Тоді… ти зникла, і я думав, що більше тебе не побачу.

Аліса усміхнулася м’яко, трохи зніяковіло.

— Ми тоді швидко поїхали. Я, як завжди, не встигла звикнути до школи. Але вона мені дуже сподобалася, тому цього року я знову попросилася сюди.

Вона поправила косу й подивилася на нього уважніше, ніби лише тепер справді роздивлялася.

— Дякую, що підійшов, — раптом сказала вона. — Зазвичай у школах зі мною майже ніхто не розмовляє.

— Чому?

— Не знаю, — знизала плечима Аліса. — Мабуть, усі розуміють, що я тут ненадовго.

Вона помовчала й додала:

— А ти не злякався.

Денис хотів сказати, що злякався. Дуже. Але замість цього просто усміхнувся.

— Побачимося завтра? — запитав він.

— Звісно, — відповіла Аліса. — Тепер у мене цілий місяць, і я нікуди не поспішаю.

Того вечора він ішов додому повільно, майже не відчуваючи холоду. Місто було прикрашене гірляндами, у вікнах світився теплий жовтий світ, і все навколо здавалося трохи реальнішим, ніж раніше.

Наступного дня вони вже чекали один на одного після уроків. Говорили про дрібниці: про школу, кумедних учителів, про те, як дивно інколи вчитися в різних містах. Аліса розповідала про цирк — не як про свято, а як про роботу: ранні підйоми, розтяжки, синці, втому.

— Інколи страшно, — зізналася вона якось. — Особливо під куполом. Але якщо боятися надто сильно — можна впасти.

— А якщо зовсім не боятися? — запитав Денис.

— Тоді теж можна, — усміхнулася вона. — Найкраще — боятися рівно настільки, щоб бути достатньо уважним.

Дні до Нового року танули швидко. Вони гуляли, пили гарячий чай у маленькому кафе, ховалися від вітру в під’їздах і говорили про все й ні про що. Денис усе частіше помічав, що боїться не розставання, а того, що звикне до цього відчуття — до того, що хтось іде поруч.

В останній вечір року вони знову вийшли гуляти.

Сніг падав тихо, майже вертикально. Десь у далині вибухали феєрверки, але тут, у дворах, було спокійно.

— Загадаєш бажання? — запитала Аліса.

— Я вже загадав рік тому, — відповів він. — І воно здійснилося.

Вона усміхнулася й легко взяла його за руку — так природно, ніби це був найзвичніший рух у світі.

— Тоді давай загадаємо нове, — сказала вона. — Щоб вступити. І… щоб не загубитися.

Денис обережно прибрав із її волосся розталу сніжинку. Пальці здригнулися — чи то від холоду, чи від того, що вона не відсторонилася. Аліса дивилася на нього уважно, майже серйозно, і в цьому погляді було стільки довіри, що в нього перехопило подих.

Він нахилився трохи ближче, зупинившись за сантиметр від її обличчя, даючи їй час відступити — якщо захоче. Аліса не відступила. Лише повільно заплющила очі й ледь помітно кивнула.

Його губи торкнулися її губ спершу майже непомітно, ніби випадково, ніби він і досі не був упевнений, що має на це право. Сніг танув на віях, подих збивався, а серце калатало так гучно, що, здавалося, його можна було почути.

Потім вона відповіла — так само обережно, і цей короткий, трохи незграбний поцілунок виявився сильнішим за все, що Денис коли-небудь відчував. Світ навколо ніби відступив, залишивши лише холодне повітря, її тепло й це нове, лячно-щасливе відчуття.