Розділ 2

2

Новий рік настав майже непомітно.
Без особливої радості й без розчарування — просто змінилися числа в календарі, а за вікном, як і раніше, лежав сніг. Такий самий, як учора.

У перші січневі дні Денис ще дослухався до кожного шуму за вікном, ніби цирк міг повернутися раптово, без попередження. Наче вночі, поки місто спить, вулицями знову проїдуть машини з яскравими банерами. Він виходив гуляти, проходив через парк, сповільнюючи крок там, де колись стояв смугастий купол, і щоразу переконувався: там і далі порожньо. Сніг лежав рівно, без слідів, ніби тут ніколи нічого й не було.

Після зимових канікул почалися шкільні будні, і життя знову стало звичним. Уроки, контрольні, розмови на перервах, списування домашок у Жеки. Лише задня парта біля вікна залишалася порожньою. Іноді на неї знову складали зошити — стосом, недбало, — і Денисові здавалося дивним, що колись на цьому місці хтось сидів.

Він почав ходити до цирків.

Спочатку — навмисне. Щойно в місті з’являлися афіші, він запам’ятовував дати й час перших вистав. Купував квитки заздалегідь, приходив раніше, займав місце вище, щоб було видно весь купол. Він дивився не на арену — одразу підіймав очі вгору, туди, де могли з’явитися акробати.

І шукав довгу косу. Таку тугу, що вона скидалася на щільно сплетений канат.

І щоразу переконував себе: якщо побачить її — відразу встане й піде, бо не знатиме, що робити далі. Та ні в одному цирку Аліси не було. Були інші дівчата — яскраві, гнучкі, впевнені. Вони теж літали під куполом, і глядачі завмирали, але для Дениса це вже було не те. Він дивився й думав, що в усіх у них інші рухи. Трохи різкіші. Трохи менш упевнені. Трохи показніші.

З часом походи до цирку стали звичкою. Він більше не чекав дива — просто приходив, як у кіно чи до торговельного центру. Іноді кликав Жеку, іноді ходив сам. Афіші змінювали одна одну, змінювалися й пори року. Він помічав, що майже не згадує Алісу. А влітку помічав, що згадує лише спекотними вечорами, коли небом повільно пливуть хмари, схожі на клоунські перуки. Восени чекання стало зовсім тихим — як старий шрам після падіння з велосипеда чотири роки тому: він був десь там, але вже давно не болів.

До грудня Денис майже перестав думати про те бажання, яке загадав рік тому. Воно стало чимось дитячим, наївним — на кшталт віри в те, що якщо не наступати на тріщини в асфальті, день обов’язково буде вдалим.

У школі знову запахло апельсиновими шкірками й компотом. Коридори наповнилися передноворічним гомоном, учителі частіше зітхали, а учні рахували дні до канікул. Після уроків вони, як і раніше, виходили гуртом на подвір’я, перемовляючись і сміючись, і Денис ішов поруч із Жекою, слухаючи його впіввуха.

Він більше не дивився на задню парту.

До того самого ранку.

Все повторилося майже так само, як і рік тому: він зайшов до класу, кинув рюкзак під парту, сів. І лише потім відчув, що шум у кімнаті знову змінився. Ніби до знайомої мелодії знову додали ту саму зайву ноту.

Він підвів голову й озирнувся.

За задньою партою біля вікна сиділа дівчина.

Та сама рівна спина. Та сама зібраність рухів. Та сама коса.

Цього разу Денис не став чекати.

Він підвівся одразу, майже не думаючи, пройшов між партами й зупинився поруч.

— Привіт, — сказав він, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі. — Ти… Аліса, так?

Вона підвела на нього погляд і всміхнулася — просто й відкрито, без тієї відстороненості, яку він пам’ятав.

— Привіт, — відповіла вона. — Так.

І в цю мить Денис зрозумів: іноді бажання таки здійснюються. Просто не тоді, коли їх чекаєш.