Розділ 1

1

У грудні школа завжди пахла однаково: холодними куртками, відсирілою крейдою й чимось солодким із їдальні, де перед Новим роком починали варити компот з апельсиновими шкірками. Денис знав цей запах напам’ять. Він з’являвся одразу, щойно Денис заходив до школи, і проводжав його до самого виходу, залишаючись у коридорах аж до вечора, поки технічка не починала гриміти відром.

Той день нічим не відрізнявся від інших. Звичайний понеділок, від якого навряд чи варто було чекати чогось нового.

Денис зайшов до класу, як завжди не дивлячись довкола: кинув рюкзак під парту, скинув куртку, сів на своє місце. Лише коли почав діставати зошит з алгебри, зрозумів, що щось не так. Шум був інший — ніби до звичної мелодії додали зайву ноту. А в грудях раптом з’явилося дивне, незнайоме передчуття.

Він машинально озирнувся.

За задньою партою біля вікна сиділа дівчина. Цю парту зазвичай залишали порожньою, скидаючи на неї зошити, здані на перевірку.

Денис не відразу зрозумів, чому затримав на ній погляд. Вона не виглядала якось особливо й не робила нічого незвичного — просто сиділа, поклавши руки на стіл, і дивилася у вікно. Але постава в неї була напрочуд рівна, ніби вона не сиділа, а стояла, лише злегка нахилившись уперед. Рухи — повільні, точні, без зайвих жестів. Довге темне волосся було заплетене в косу — таку охайну й тугу, що здавалося, вона не розпустилася б навіть якби дівчина побігла.

Він майже одразу відвернувся, злякавшись, що дивиться занадто довго. Та за хвилину знову повернув голову — начебто, щоб глянути на годинник. Дівчина й далі дивилася у вікно. За склом великими, лінивими пластівцями падав сніг, і здавалося, що вона дивиться не туди, а кудись далі — за школу, за двір, за це місто.

Іноді, замислившись, вона піднімала косу, торкалася її кінчиком губ і знову опускала. Цей жест був дивно притягальний, і Денис упіймав себе на думці, що хоче побачити його ще раз. У думках він навіть почав рахувати, скільки разів йому вдалося впіймати її за цим заняттям.

— Так, діти, увага, — сказала вчителька, заходячи до класу. — У нас новенька.

Денис здригнувся.

— Це Аліса. Вона навчатиметься з нами деякий час.

«Деякий час» — слова прозвучали й одразу зникли, але в Дениса вони застрягли десь усередині й ворушилися, мов камінчик у черевику. Він знову озирнувся. Аліса кивнула, спіймавши його погляд, — без усмішки й без сорому, наче це була проста формальність.

Після уроків вона не затрималася ані на хвилину. Спокійно склала підручники, вдягла яскраву куртку й вийшла, не озираючись. Денис дивився їй услід, думаючи, що ось-ось підведеться, наздожене й скаже щось найзвичайніше — запитає, як їй у них, звідки вона, або хоча б як її звати повністю. Та ноги ніби приросли до підлоги.

— Гей, — Жека плеснув його по плечу. — Ти чого завис?

Денис здригнувся й глянув на друга. Жека усміхався, стоячи вже в шапці, з рюкзаком на одному плечі, розправляючись із шарфом.

— Чув? — сказав він. — Кажуть, цирк-шапіто приїхав. У п’ятницю підемо?

Денис машинально кивнув. Перед очима все ще стояла блискуча коса, що зникала за дверима.

Так минув тиждень.

Аліса щодня сиділа за задньою партою. Денис уже знав усі її рухи: як вона трохи нахиляє голову, коли пише; як підтискає губи, коли не впевнена у відповіді; як, задумавшись, грається кінчиком коси. Він ловив себе на тому, що чекає на ці жести, мов на сигнали — підтвердження того, що вона справжня, а не вигадана ним.

Та він так і не наважився підійти. Соромився або боявся, що не зможе підібрати жодного слова.

У п’ятницю вони з Жекою пішли до цирку. Смугастий жовто-червоний купол стояв у парку, а сніг довкола був утоптаний сотнями ніг. Усередині пахло попкорном і холодним металом. На вході люди в клоунських костюмах продавали ліхтарики, іграшки та джедайські мечі, що світилися в темряві. Денис майже не дивився навколо — думками він усе ще був у школі, за задньою партою.

Аж доки не згасло світло.

Артисти виходили один за одним під музику, розігруючи не просто окремі номери, а цілу сюжетну виставу. Самотній клоун метався ареною в пошуках найкращого новорічного подарунка для свого друга, вирушаючи по нього то до чарівника-фокусника, то до чаклунки — дресирувальниці котів і собак. Номер змінював номер, і Денис уже почав позіхати від браку повітря та постійної напівтемряви, коли підвів очі вгору — і побачив її.

Він упізнав одразу, ще до того, як усвідомив, хто перед ним. Та сама рівна спина, та сама зібраність рухів. Її підхопили, перекинули — і вона злетіла під купол, наче закони тяжіння на неї не діяли. Коса розплелася в польоті, злетіла слідом, мов хвіст комети.

Денис сидів, не дихаючи.

Це була Аліса. Вона була серед акробатів, які підкидали дівчину просто під самісінький купол, аби вона змогла зняти з неба зимову зірку.

Щоразу, коли її струнка постать здіймалася в невагомість, він затримував подих і вдихав лише тоді, коли руки акробатів знову ловили її.

Вихідні Денис провів у якомусь дивному чеканні. Тепер для нього все стало на свої місця, а в душі оселилося відчуття, яке лоскотало зсередини й змушувало з нетерпінням чекати понеділка. Так, у понеділок він обов’язково підійде. Запитає. Скаже, що бачив її в цирку. Знайде потрібні слова — обов’язково.

У понеділок Аліси не було.

Її парта пустувала. Вчителька почала урок, ніби так і мало бути. Після школи Денис побіг до парку. Там, де ще в п’ятницю стояв купол, тепер лежав сніг. Лише кругла лиса пляма нагадувала, що тут узагалі щось було.

Новий рік він зустрічав, дивлячись у вікно. Коли настав час загадувати бажання, він не став вигадувати нічого складного. Просто попросив знову її побачити.