Глава 17

В п’ятому корпусі нервово-патологічної клініки все було як завжди. Пацієнти поводились тихо, в коридорі було чутно тільки шепотіння люмінесцентних ламп, і лише в ординаторській лунали тихенькі жіночі голоси:

– Оксано, розказуй, ну!

– Ой, Іро я ж тобі майже все розказала. І про викрадення, і про полон, звільнення, про життя в домі Ольберманів…

– Та я не про те, про Ігоря розкажи – як завжди Ірина перебила подругу

– Та шо я про нього розкажу? – задумливо наче сама собі промовила Оксана - то він на тренуваннях, то я на чергуванні.

– Та годі – Ірина змахнула руками, мов крильцями – він у тебе ніч провів? Провів!

– Та це не те що ти…

– В полоні, в підвалі разом зависали? Зависали! – Ірина не звернула уваги на заперечення Оксани – ти в його домі жила? Жила! Тож який він? Який той темношкірий пацієнт, що лишив тебе спокою, по життю? Чи може краще він би й далі сопів собі в комі, а ти облизувалась та жила мріями?

– Ну ладно. Слухай, тільки мовчки.

Ірина провела долонею вздовж рота, наче закривши застібку-змійку, а Оксана звела очі в стелю розмірковуючи, і потім протягнула:

– Який він? – перепитала сама себе, і видихнула – такий як пасажир, що помилково зійшов не на тій станції, і тепер намагається зрозуміти як йому бути далі. От так і Ігор намагається зрозуміти хто він в цьому житті, куди йому рухатись далі, знайти себе, розумієш?

Ірина ствердно закивала і запитала:

– Ну а у вас щось намічається? Ти йому сподобалась? А?

– Ой Ірочко, здається він мене взагалі не помічає, за весь час з десяток слів тільки і сказав до мене.

– Це тому що він втратив мову від твоєї краси!

Дівчата засміялись та було відчутно, що сміх вимушений.

Коли ввечері за столом зібрались Ольбермани і Сео Мьюнг, Оксана повідомила, що їй телефонував Андрій Васильович і повідомив, що небезпека минула, і можна повертатись додому.

– Тож, завтра я з’їду з вашого привітного дому, до себе.

Було помітно, що новина засмутила чоловіків, Альберни сказав:

– Залишайся, Олеся – він ніяк не міг запам’ятати її ім’я, називав її то Олесею, то Оленою і навіть Світланою, втім смуток в голосі бринів щиро - з тобою наш дім, наче живий, затишний.

А Сео Мьюнг подивився на Ігоря, і у звичній небагатослівній манері, промовив:

– Поїде.

– Залишайся – хрипким голосом попросив Ігор, і відкашлявшись промовив – Я хочу, щоб ти залишилась в домі, і… і в моєму житті

– Це я зараз почула те, що почула? – Оксана спробувала віджартуватись, та блиск в зволожених очах видав її хвилювання – Дивись, бо тут є свідки, потім не відмовишся

– Виходь за мене!

У нависшій тиші, Оксана перетравлювала почуте, Альберни завмер з недонесеною до рота виделкою. Першим зорієнтувавсь Сео Мьюнг, він підійшов до старшого Ольбермана, поклав долоню тому на плече, і вказав підборіддям на сходинки до другого поверху.

Коли молоді люди залишились наодинці, і пауза почала затягуватись, Оксана порушила тишу:

– Я думала, що кінця днів своїх не буду ліфтом користуватись.

– Не зрозумів?

Оксана розповіла про свій зарок не користуватись ліфтом до весілля, і продовжила:

– А після знайомства з тобою, я б не змогла жити ні з ким іншим, тож так би і шліфувала сходинки.

– Я так розумію, ти згодна? – посміхнувся Ігор, а Оксана подумала, що занадто рідко він посміхається.

– Посміхайся частіше, тобі личить.