Глава 15

Оксана проводжала очима вогники мікроавтобуса і не могла повірити, що з початку пробудження Ігоря пройшло менше ніж дві доби. Пригод, страхів та сподівань за ці години було значно більше ніж за всі її двадцять сім років. Вона відчула таку втому, що якби їй якимось дивом хтось дав улюблену подушку в руки, то лягла б спати прямо там де й стояла, на тротуарі. Але, нажаль, подушка й надалі залишалась в її квартирі, тож доводилось черпати сили з самої глибини свого фізичного й емоційного стану.

– Сідайте, Оксанко, я вас зараз мигом-швидко додому довезу – Маргарита помітила стан дівчини й та їй вдячно посміхнулась.

– Думаю не сьогодні – протягнув Степан Семенович, і відчувши батіг погляду Оксани, швидко пояснив – ми не знаєм скільки ще таких Іванів та Гєн довідались про твою адресу, Оксано. Тож, поки що тобі додому не можна. Вибач, та ніяк.

Оксана знесилено впала на заднє сидіння. З одного боку Сео Мьюнг, який так і не виходив з машини, Ігор сів з іншого. Маргарита натиснула кнопку стартера обладнану зчитувачем відбитків пальця. Степан Семенович напівобернувшись до Ігоря запитав:

– Отже, молодий чоловіче, пам’ять до вас повернулась. Повністю, чи частково?

– Все. Аж до моменту вибуху міни. Краще б не пам’ятати як твоїх друзів розриває на шматки.

Степан Семенович похитав головою: «розумію, співчуваю…»

– Ми зараз підвеземо вас до дому. Хочу попередити, що Альберни Ольберман, звісно геній, але його ніяк не назвеш соціальною особистістю…

– Я ж сказав, що все пам’ятаю. Так в мене батько, ммм, особливий. Всі генії, мабуть, люди трохи дивні.

– Так, звісно, але це я хотів розказати Оксанці – вона ж зустрінеться з ним вперше.

– Дуже мило з вашого боку, хоч розповісти куди мене везуть – Оксана хотіла додати в голос докірливості, але вийшло байдуже.

– У Альберни Ольбермана хвороба Аспергера – лікар вирішив розворушити дівчину – Оксано, скажи нам, що ти пам’ятаєш з інституту про цю хворобу?

Оксана збрижила чоло:

– Ну, це порушення психіки, що ускладнює соціальне спілкування, стереотипність та повторюваність в поведінці, відсутність чи значна обмеженість емпатії – це здається, все що я пам’ятаю. Психологія – не мій коник.

–  Все правильно. Та крім того, ці люди просто схиблені, в кращому сенсі, на своїй справі. Якби ви бачили як Альберни працював над ідеєю купола. Він, коли почув про заклик прикрити небо просто загорівся цією ідеєю. Рашисти бомблять, всі перелякані сидять в метро, людям тісно, а наш геній просить надати йому додаткові квадратні метри, щоб він міг на підлозі розкласти мапу України, свої схеми, малюнки. Розрахунки проводив просто на стінах та колонах. Та коли люди дізнавались, чим він займається, то від помічників відбою не було.

Оксана слухала про роботу над проектом, що врятував Україну і пригадувала, як вона, тоді ще студентка пересиджувала бомбардування в інститутському бомбосховищі. Страх сковував м’язи, пережовував нерви, плекав чорні думки. Тільки дуже хоробра людина могла в часи жаху і невизначеності зберігати ясну голову і відданість справі.

Тим часом автомобіль під’їхав до приватного двоповерхового буднику і Маргарита сказала:

– Їхали-приїхали. Якщо, що то це не я, це навігатор.

Ворота роз’їхались автоматично, і стало зрозуміло, навігатор не помилився. Степан Семенович повернувся та сказав, вибачаючись:

– Ми з Маргаритою поїдемо додому. Вже пізно, завтра робота. Ще треба придумати як пояснити мій сьогоднішній прогул.

– Та й з’єднання сім’ї справа сімейна – хмикнула Маргарита в підтримку своєму чоловікові.

Оксана, хотіла щось сказати їдке про те, що нічого спільного в родині Ольберманів в неї нема, та не зуміла швидко придумати влучних слів. А вже наступної миті розчинились задні дверці автомобіля, Ігор і Сео Мьюнг вийшли, дівчині не залишалось нічого як теж вибратись з машини.

Сео Мьюнг в своєму чорному кімоно просто розчинився в нічному повітрі, хоч двір непогано освітлювався, а значний шмат світла через відчинені ворота провалювався на вулицю. Ігор простився з Маргаритою та Степаном Семеновичем і сказав дівчині:

– Ходімо. Познайомлю з батьком.

Оксана подумала, що за інших обставин, сказане носило б інший, більш романтичний характер. Та те що сьогодні знайомство з батьком, це лише знайомство з батьком її навіть потішило, бо сил на емоції вже не було і хотілось аби швидше закінчився цей десь. Спати – ось єдине бажання. Ну, ще душ.

Те що вона побачила в домі навіть розігнало її сонливість. Бардак це був би комплімент, для внутрішньої обстановки. Весь перший поверх, був суцільною залою, в якій висіло, валялось, стояло та двигалось щось. На величезному столі купами та поодинці стояли пробірки, мірні ємності, скляне колісча, трубки, та інші речі. Бурлила якась рідина, переливаючись через край, по трубкам перетікало, перепливало, переміщалось, йшла пара з різноманітних ємностей з’єднуючись під стелою в фантастичну різнокольорову хмару, щільну як опара.

По кімнаті розташовувались прибори, інструменти, монітори, станки, прилади. Щось було електричне, щось механічне. І все це працювало, видавало звуки, від тонкого пищання до рівномірного гулу. Та все ж в кімнаті було досить тихо і коли заскреготіло крісло розвертаючи чоловіка в чорному фартуху та окулярах, то Оксана з Ігорем повернулись на звук.