Глава 13

Оксана слухала Альберни Ольбермана і не могла зрозуміти, чому він настільки спокійно розповідає всі секрети. Вона скосила погляд на Ігоря та здивувалась бо вперше побачила усмішку на обличчі хлопця. Кинула погляд на Степана Семеновича і в того грала на губах посмішка.

Бреше! Як же натхненно він бреше. Оксана по-новому, майже з захватом поглянула на екран. Та наступної миті зображення великого екрана зменшилось та змістилось в лівий нижній куток екрана. На основному ж екрані з’явилось зображення двору, та замиготів внизу червоний індикатор перетину периметру, хоч на екрані не було видно жодного руху.

– Гєна, здається в нас гості. Перевір двір – Гєна став підніматись східцями – обережно там, не подобається мені все це.

Всі в кімнаті уважно дивились на екран. Гєна тим часом, вийшов на ганок і роздивлявся. На дворі вже похмурніло, і камери перейшли в режим нічного бачення, через що зображення набуло зеленувато-сірого відтінку. Гєна дістав з карману більярдний шар підкинув, впіймав. Підкинув. Промайнула якась тінь, і Гєна осів на підлогу мов лялька-мотанка.

Тим часом на екрані вже транслювалась кімната, в якій чоловік з ніг до голови одягнений в чорний одяг, швидко та плавно, немов танцюючи переміщався кімнатою.

Іван дістав ніж та прислонив його до щоки Оксани гостряком до лівого ока.

– Гей, ніндзя грьобаний – крикнув Іван – залиш свої жарти та злазь до нас, а не то я зараз підрихтую писок тут одній кралі.

На моніторі було видно, що чоловік в кімнаті нерішуче завмер біля відчинених підвальних дверей. 

– А ти тільки з дівчатами такий герой? – Ігор звернувся до Івана – Мене боїшся? Я, навіть зв’язаний тебе лякаю? Ти взагалі без свого увальня, Гєни, чи як там його, ні нащо не здатен? Я зрозумів, ха! Він Гєна, а ти чебурашка! От скажи, чебурашка жіночого роду? Ну звісно! Так от хто в вашій парі кого ммм танцює. Чепушило, ти а не чебурашка…

– Стули  пельку – Іван для більшої переконливості навів на Ігоря ніж.

В цю ж мить він пискляво загорланив та випустив ніж з руки, бо в долоню влетів більярдний шар, ламаючи пальці. Оксана поглядом проводжала шар, що котився по підлозі змінюючи шістку на дев’ятку, знову і знову. Вона не помітила як чоловік в чорному кімоно стрибнув у підвал та одним рухом відключив Івана. Коли вона повернула голову, чорний чоловік вже зв’язував руки Івана, знайденими у нього ж в кармані пластиковими стяжками, потім він підняв з полу ніж і звільнив Оксану і Степана Семеновича.

– Соромно. Не очікував. – промовив чоловік знімаючи з голови балаклаву – не від тебе.

– Сенсей Сео Мьюнг? – Ігор навіть закрив на мить очі, перевіряючи чи не зникне видіння

– Здивований? – Сео Мьюнг єдиним рухом розрізав всі Ігореві кайдани.

– Але ж… я думав, що ви лиш в моїй уяві. Я не розумію.

– Не думай. – філософські замітив Сео Мьюнг, і додав – Відчувай

Тим часом Степан Семенович відновлюючи кровоток в ногах запитав:

– А звідки, ви шановний Сео Мьюнг дізнались де нас шукати?

– Маргарита - чудова жінка.

– Моя дружина? А до чого тут вона?

– Вона мене привезла сюди – сказав Ігор

– А як вона дізналась де мене шукати? Взагалі, яке відношення до всього цього – Степан Семенович невизначено розвів руками – має Маргарита?

– Не хвилюйтесь так, Степан Семенович – Ігор спробував заспокоїти лікаря – це я винен, що втягнув її в цю історію, але вона хотіла лиш допомогти вам. І як бачимо врятувала нас. Але давайте зараз відкладемо розмови, бо там на ганку вже почав ворушитись Гєна. А мені він більш до вподоби коли без тями, або коли я спакую його – Ігор дістав з Іванового карману стяжки.

Оксана відчула себе як в дитинстві коли дорослі грали в дурня, а вона з цікавістю спостерігала за кольоровими картинками, які ляскали по столу, і не могла втямити загальної картини. Вона хотіла  витребувати пояснень, але зважувала перше слово на слух і не знаходила вдалого.

Ігор тим часом вибіг з підвалу, Сео Мьюнг став приводити Івана до тями ляскаючи по обличчю. Оксана зрозуміла, що сидить з відкритим ротом, і запитала Степана Семеновича, щоб бодай щось сказати:

– Як ви себе почуваєте? Тиск в нормі?

– Оксанко, на диво почуваю себе на двадцять років молодшим. Навіть апетит розігрався, давно я не був такий голодний – лікар посміхнувся.

– То, я так розумію, що листа вже немає потреби відправляти? – про те, що в кімнаті, хай і віртуально присутній ще один чоловік всі якось забули.

Інтонацію Альберни Ольбермана пронизувала така дитяча образа, що Степан Семенович розсміявся, Оксана посміхнулась.