Глава 6

«Неважливо, як повільно ти рухаєшся.

Головне, що ти не зупиняєшся»

Брюс Лі

Що має відчувати людина, коли дізналась що вона робот? Незрозуміло, та й як зрозуміти коли, виходить ти й не був людиною?

Ігор застиг прислухаючись до себе. Нічого незвичного не відчувалось. Якщо ж допустити, що дівчина права, тоді як би на його місці реагувала людина? Істерика, відчай? Чи навпаки спокій і умиротворення?

 Його роздуми перервав маленький монітор на стіні, що ввімкнувся, коли хтось подзвонив в двері.

– Так – сказала Оксана – хто ви?

– Доброго дня! – на екрані абсолютно лисий чоловік в зеленій сорочці – Я від Андрія Васильовича, до вас є кілька питань. Прошу проїхати зі мною. Обіцяю це не надовго.

– Дайте кілька хвилин, я одягнусь. – і вимкнувши пристрій пояснила Ігорю – Андрій Васильович – це старший серед тих людей в чорному.

Через кілька хвилин дівчина була вже вдягнута в джинси і светр, поправила зачіску перед дзеркалом в прихожій і запитала:

– Дочекаєшся?

– Так. Лиш вийду на прогулянку.

– Ось ключи – вона положила запасний комплект на полицю біля дзеркала і вийшла.

Залишившись наодинці Ігор ще кілька хвилин намагався попорпатись в своїх відчуттях, щодо своєї нової сутності. Але жодного натяку на будь-яке відчуття не виявив. Можливо, що й справді робот, але неможна виключати, що просто втратив здібність на адекватні реакції через довготривале та незрозуміле лікування. Тож треба більше інформації, і він знає де її шукати.

Степана Семеновича на робочому місці не було. Секретарша – жіночка з залишками колишньої привабливості, зафарбованою сивиною та бісиками в очах, повідомила атлетичному та засмаглому хлопцю по великому секрету, що це вперше коли головний лікар нервово-патологічної клініки не попередивши її - ту хто має завжди знати все про головного в цій лікарні - не з’явився на робочому місці. Вона, звісно ще зможе годину-другу прикривати шефа, від персоналу та телефонних дзвінків, але не довше. Бо всьому є межа, врешті-решт.

Жінка з радістю теревенила з хлопцем, але коли він запитав про домашню адресу Степана Семеновича, то її наче підмінили. Вона суворо заявила, що подібної інформації не може надати. І взагалі сьогодні неприйомний день. Тому йому треба викласти суть свого питання і записатись на прийом.

Ігор мовчки вийшов з кабінету, який на щастя розташовувався на першому поверсі. Сюди навряд чи хто забрідав з четвертого поверху, де він провів свої останні роки.

Записатись на прийом, як радила секретар головного лікаря Ігор вирішив за допомогою інтернету, щоб менше відсвічувати в лікарні.

Найпростіше зробити це з найближчого інтернет-кафе. Хлопець здивувавсь таким своїм думкам. Чому він вирішив, що впорається з такою задачею? В господарстві Сео Мьюнга не було ні комп’ютера, ні інтернет з’єднання, та навіть звичайного телевізора не було. Звідки тоді йому, хлопцю, що ще два дні тому нічого крім дикої природи не бачив відомо про наявність таких сучасних технологій? І головне звідки впевненість, що він впорається з засобами теперішніх комунікацій?

Невже Оксана була права, він робот? Схоже що права. А якщо права, то його здатність ударом ноги зрубати доросле дерево пояснюється не майстерністю, а лиш механічними характеристиками. Навряд.

Пригадалось, як Ігор щодня, довгими хвилинами молотив руками і ногами по десятирічному ясеню біля їхнього будиночку. Сео Мьюнг лиш прикро хитав головою. Лише коли Ігор після багатогодинної медитації зміг увійти в потрібний впевнений стан, він одним ударом переламав дерево навпіл. Ігор пам’ятав, що він знав як саме, і в якому місці зламається дерево, ще до моменту удару. Вчитель тоді лиш схвально схилив голову, і змусив Ігоря посадити нових десять дерев.

За такими думками Ігор мало не пройшов вздовж вивіски «Кращі цифрові рішення». Ігор увійшов.

Приміщення мало походило на місце в якому можна було спокійно за горнятком кави полистати стрічку в своїй соціальній мережі, чи ознайомитись з останніми новинами. Це був швидше магазин з різноманітними цифровими гаджетами. Проте в дальньому кутку стояли два ноутбуки.

– Вони підключені до інтернету? – запитав Ігор прямуючи в куток навіть не глянувши на дівчину за стійкою.

Молода дівчина, років вісімнадцяти з асиметричною зачіскою, кивком відкинула синю чолку з очей.

– Так, але у нас передплата – показала на роздруківку над ноутбуками «150 грн за годину».

Ігор застиг мовчки катаючи щелепами жовна. Треба вже запам’ятати, що тут за все треба платити. Минулого разу йому дуже пощастило, вдруге вже так не поталанить. А втім…

– Зателефонуйте за цим номером – Ігор дістав з кишені візитку-голограму – Скажіть, що мені знов потрібна допомога.

Дівчина хмикнула та все ж провівши лівицею над голограмою, через кілька секунд почала розмовляти дивлячись в стелю:

– Маргарито? Доброго! Тут один чоловік каже, що ви його спонсор. Так. Да, засмаглий. Да в спортивному костюмі.

Дівчина повернулась до свого комп’ютера і стала швидко кликати мишкою: