Глава 5

Оксана спалахнула від тону яким Ігор, раптом почав ставити питання. Мало того, що увірвався в її життя, в її квартиру без запрошення, так ще й має нахабство дорікати їй! Їй, яка майже два роки, обслуговувала його як тендітну порцелянову іграшку. В буквальному сенсі слова порошинки з нього здувала.

Але крізь лють до її свідомості пробилось влучне питання хлопця «…чим ви мене наколололи…». Препарат, який щодня вливали в крапельниці хворому називається «Claustoff». Здавалось би назначив лікар, то які питання. Але допитливість Оксани змусила її поцікавитись детальніше про цей препарат. Виявилось, що жодний фармацевтичний довідник не містить такої назви. В інтернеті теж нічого. Запитати прямо у головного лікаря Оксана не ризикнула, але звернулась до професора з кафедри фармакології  інституту, що закінчила. Семидесятидворічний сивий та стрункий немов паля професор довго дивився на дівчину, а потім сказав:

– Невже прийшов час для подібного лікування?

Далі пустився в пояснення, що судячи з назви, цей препарат має вплив на мозок пацієнта. Claustrum – частина мозку, що відповідає за інтерпретацію прийому інформації. Судячи з назви, а точніше з частини «off», то цей препарат, ймовірно блокує, відключає, чи якось перекриває справжній сенс інформації, що надходить до людської свідомості. Закінчив свої умовиводи, тим що йому невідомо, щоб хтось цим займався, а тому його здогади можуть виявитись лиш плодами хворобливої уяви старого викладача.

Крім того після слів Ігоря «…які експерименти ставили наді мною…» дівчина згадала масивний комп’ютерний блок без монітора, що через павутиння кабелів був приєднаний до системи життєзабезпечення. Нічого подібного не було в жодній палаті і ніхто, крім головного лікаря не зміг би пояснити його призначення. Але Степан Семенович, згадав про комп’ютер лиш раз, коли заборонив і пальцем торкатись до нього.

– Я… я точно не знаю – дівчина зробила ковток кави і опустила очі, наче намагаючись щось розгледіти на дні чашки.

– Та годі. Розказуй.

– Я прийшла в цю поліклініку лише два роки тому. Ти вже був там. Про тебе всі казали що це син самого Ольбермана. Але він єврей, а ти… ну ти розумієш…

– Не зовсім

– Ну ти ж темношкірий… Не схоже, що ви батько й син. Ніхто не пам’ятає, коли саме і чому ти з’явився в клініці. А я намагалась дізнатись…

Тут Оксана розповіла все що було їй відомо про дивний препарат що спотворює уявлення, про секретний комп’ютер, про дивну поведінку Степана Семеновича, про неприродню поведінку Ігоря після пробудження.

– А ще, ті люди в чорному. Після твоєї втечі, вони мене допитували і мені здається, що вони не сильно здивовані твоїми здібностями. Крім того, ти звернув увагу, що вони прийшли саме в момент твого пробудження. Не до, не після, а майже хвилина в хвилину. Вони знають щось про тебе, таке що мені невідомо. Іще одне. Мені здалось вони не бажають тобі зла.

Ігор вертів в руках філіжанку холодної кави і задумливо протягнув:

– Отже після твоєї розповіді, я взагалі заплутався. Якщо раніше я просто нічого не розумів, то тепер впав в ступор.

– Але я сказала правду

– Знаю. Отже, я пролежав кілька років під’єднаний до якогось комп’ютера, який чи то зчитував чи навпаки нашпиговував мене інформацією за допомогою невідомого препарату. Після пробудження мене вже чекали

У Оксани сформувалась ідея, якою вона хотіла поділитись. Проте, як казав викладач психології, пацієнтам не завжди треба знати всю правду. Особливо, коли лікар сам не до кінця впевнений. Тому вона застигла в нерішучості.

– Кажи – до неї пробився власний і впевнений наказ Ігоря

– Мені здається ти не людина. Ти якийсь біоробот, черговий винахід геніального Ольбермана. Через те про тебе й кажуть, що ти наче його син, а ти лиш творіння науки!