Катерина

Я зараз лежу в комоді, як колись під час гри в хованки. В правій руці плюшевий домовичок, що весело посміхається. Комод на чотири шухлядки, та в другій знизу давно випало дно, приладнати нікому – батька у мене нема, тож я, найменша в своєму шостому класі, спокійно вміщуюсь в цю нішу.

Проте сьогодні, я не граю, сьогодні я рятуюсь.

– Катя, лізь в комод – сказала мама коли вимогливо постукали в наші двері – і ні за що не вилазь. Що б не відбувалось.

І от я чую, як із сусідньої кімнати лунає чоловічий регіт, та перелякано про щось просить мама. А ще чую, як хтось обшукує мою кімнату. Скрізь нещільно прикриту шухлядку, я бачу чоловіка в військовій формі, з червоною пов’язкою на рукаві.

Його кличуть з сусідньої кімнати:

– Керим, ну де ти там? Йди сюди, бо пропустиш всю веселуху!

– Та, ні – голосно відповідає він їм висовуючи верхню шухлядку комоду – це дівчача кімната. І я нюхом чую, що ця мала хвойда ховається десь тут! Я знайду її, от тоді й потішусь!

Я бачу розкосі очі, які здається дивляться саме в шпарину нещільно прикритої шухлядки. Він нахиляється, щоб відкрити чергову шухлядку, я відчуваю сильний запах алкоголю та поту, і тут лунає чоловічий крик з сусідньої кімнати:

– Кусатись… Сука – доноситься з сусідньої кімнати, потім звук удару

– Ось тобі, підстилка бандерівська – постріл.

– Пацани, шо там у вас? – Керим вибігає з кімнати. 

Прокинулась. Лежу чекаю коли вивітряться запахи перегару та поту. От дивно, як запахи зі сну попадають в реальність? А може не зі сну, а з закутків пам’яті? Якщо пам’ятаєш події, чому не пам’ятати запахи?

Ідея лягти спати звечора, щоб бадьоро зустріти новий 2034 рік, виявилась невдалою. Та кого я хочу надурити, себе? Думала, що якщо спатиму в інший час, то кошмар до мене не прийде.

Останнім часом через цей сон–спогад я прокидаюсь щоночі о третій і потім чекаю на світанок. Спочатку питаю когось, хто ніколи не дає відповіді. За що? Що було їм потрібно? Чому вони прийшли в нашу країну, в мій дім? Хто дав право вбивати матір, знущатись з мене? Чи взагалі то люди були в військовій формі?

Потім на мене накочує відчуття провини. Мені здається, що я не все зробила що могла. Треба було не сидіти як миші, а кусати, кричати, битись. Можливо тоді, б я врятувала маму. Вона загинула через мене, через те що вигризла для мене порятунок у натовпу здоровезних маніяків, яких чомусь називали військовими. І ті нелюди зробили з нею, єдине що вміли. Вбили беззахисну жінку.

Коли сірий ранок, несміливо заглядає у вікно, домовичок матусиним голосом починає шепотіти, щоб я не картала себе, що мені треба жити, жити за себе і за неї.

Та сьогодні я прокинулась за пів години до нового року, і на щастя, в мене є привід не лягати спати, бо буду типу радіти такому святу. А ще в мене є літрова пляшка віскі «Блю Лейбл», сподіваюсь вистачить до ранку. Насправді, я ніколи не зустрічала новий рік, і не розумію чому це вважається святом, і звідки такий ажіотаж навколо такого дива, як настання чергового року. Та все ж перший ковток я зроблю лиш в перші новорічні секунди.

Справжня ярість мене накрила в дитячому будинку, в якому я опинилась після матусиної загибелі. Під час святкування нового року, було мені тоді, здається років п’ятнадцять, Дід Мороз після чергового келиха шампанського взяв мене за руку і хотів посадити собі на коліна.

– Загадай бажання, і я його обов’язково виконаю! Ти ж віриш в диво? – дихнув він на мене нудотним ароматом свіжого алкоголю. Я відчула, як цей запах вдарився об кістки черепа зсередини і розлився по всій голові застилаючи очі червоною димкою, відключаючи свідомість, плекаючи із самої глибини мого єства щось нестримне, руйнівне й безжальне.

В себе прийшла лиш на наступний ранок. Мені розповіли, що я наче божевільна кішка кусала Діда Мороза і намагалась видряпати йому очі.

Не знаю як саме директриса закладу уладнала все, та через тиждень мене вдочерила багатодітна сімейна пара. Це був будинок сімейного типу, у них були двоє своїх дітей та шестеро прийомних. Там зі мною стався черговий напад. Мені здалось, що один із моїх зведених братів глянув на мене хтиво. Його врятував сарай, біля якого він саме складав дрова, а я стала відвідувати психолога.

Тьотя Олена, чи Олена Вікторівна не була справжнім психологом, де його взяти в селі. Вона працювала в сільській бібліотеці, і була справжньою мудрою жінкою. Моя прийомна мати відвела мене до неї. Розповіла що сталось. Олена Вікторівна подивилась на мій колючий погляд з–під брів і запропонувала чаю. Після чаю ми з нею лазили на горище шукали кошеня, яке тьотя Олена знайшла знесилене біля річки. Воно виявилось дике і зле, і нікому крім мене, в руки не давалось.

Так я почала щодня приходити до Олени.

– Не називай мене тьотя, а тим більше Вікторівна, бо я ще не заслужила такі почесні звання – сказала вона, і я помітила, що вона не сильно старша за мене. Років на сім, від сили.

Згодом я стала проводити в неї все більше часу, батькам вистачало клопоту і без мене. Через рік знайомства я вже жила в неї, а до свого будинку сімейного типу навідувалась тільки коли приїзжав контролер з районної контролюючої служби.

Саме під час одного з таких візитів, на той час я вже була сімнадцятирічною дівчиною стрункою і засмаглою від сільської праці, мене й накрила ярість втретє.