Альберни

Не дивлячись на те, що за півгодини настане новий 2034 рік – рік синьо-зеленого тигру, на столі в мене тільки червоні продукти. Я вже давно харчуюсь по, так сказати, кольоровій дієті.

В понеділок споживаю жовті продукти, у вівторок сині, середа – зелені, четвер – чорні, п’ятниця – помаранчеві, а в суботу лише фіолетові.

Перше січня 2034 року припало в неділю, тож на святковому столі (стіл у мене круглої форми, бо круг то досконала фігура) у мене червоні продукти: форель з Карпатських річок, червоний солодкий перець, помідори, та салат з буряка. З напоїв шампанське вино «Дивограй» з Одеси (звісно червоне), та чай каркаде.

Новий рік, звісно, родинне свято. Так кажуть всі. Та я не згоден. Не може бути такого, щоб всі помилялись, а лише ти, один-єдиний був правий, типу самий розумний. Да! Не може. Джордано Бруно перевірив.

Тому мені було складно умовити мого сина – Ігоря, з його дружиною Оксаною зустрічати це свято в себе дома, без мене.

– Ігор – сказав я намагаючись дивитись йому в вічі, але не зміг, бо я ніколи не можу дивитись співрозмовнику у вічі – Оксана потребує спокою. Вагітність, це серйозно, вона хоче тебе бачити біля себе. Особливо Новорічної ночі. Ти чудово розумієш, що найгірша святкова компанія це твій батько.

Не дуже вдало казати «твій батько», коли можна просто сказати «я». Та в мене язик просто не здатен вимовляти слова з непарною кількістю літер. Тому слово Я, чи скажімо НІЖ, (до чого тут ніж?), я просто не можу сказати. Мій мозок підраховує літери в кожному слові і лиш потім спускає їх на язик. Якщо ж ментальний кількісний контроль слово не пройшло, то й реального світу йому не бачити. На справді це довго пояснювати, але майже ніяких незручностей така перебірливість мені не створює. Це відбувається без мене.

Теж саме й з моєю пристрастю до порядку. Виделка зараз лежить від мене справа, гостряками націлившись рівно в центр столу, в туж точку цілиться ніж, що лежить зліва від мене. Відстані між тарілками з наїдками становлять рівно п’ять сантиметрів. Якщо похибка сягає більш ніж десять відсотків, тобто коли відстань стає меншою ніж чотири з половиною, або більшою ніж п’ять з половиною сантиметрів, то я відчуваю дискомфорт і нервуюсь.

Гадаю, що саме кольорова дієта в купі з моїми вимогами до столових вимірів, забезпечили згоду Ігоря і Оксани на відокремлене святкування, а не мій дар переконання. Бо в мене його, здається, нема.

Але є інший дар. Я винахідник. І прокинувся цей дар в мене не так давно. Років десять тому. Тоді саме в Україні, знесиленої від війни, почалась чергова хвиля коронавірусу. Люди вже вміли боротись з цієї заразою за допомогою вакцинації. Тому всі спокійно зробили щеплення, і здолали й цього ворога, як трохи раніше здолали рашистську орду.

Щеплення зробили всі, але особисто в мене, виникли побічні реакції. Спочатку лихоманка, температура, підвищився тиск, потім я переніс гіпертонічний криз, кілька днів без свідомості, кілька тижнів під крапельницями. Потім все минулось. Ззовні в мені все стало як раніше, а внутрішні зміни перший час лякали. Купа тестів, співбесід з психологами, психотерапевтами, допомогли сформувати діагноз – синдром Аспергера.

Я відчував співчуття, та помічав що знайомі шкодують, що зі мною трапилось таке. Але насправді я співчував їм. Я зрозумів, те що вони ніколи не зрозуміють.

Цей синдром в мене не з народження. Він надбаний, тому я маю змогу порівнювати життя «нормального» та «не нормального» чоловіка в цьому світі.

«Нормальний» постійно щось відшуковує. Спочатку навчається, потім реалізовує свої навики, з тим чи іншим успіхом. Потім приходить, до розуміння, що йому все одно чогось не вистачає, змінює круг спілкування, знаходить та кидає захоплення, кудись біжить, переїжджає, потім все одно залишається невдоволеним. Немає тієї межі, щоб він міг сказати, все я щасливий.

Мені ж теперішньому, тобто «не нормальному», доставляє задоволення, що столові прибори вказують точнісінько на центр круга, що відстань між ними правильна, що колір їжі такий як треба. Я знаю, що рівно о дванадцятій, я зроблю два ковтки шампанського, потім з’їм чотири шматочки риби, шість кружечків (товщиною рівно два міліметри) помідору, вісім смужок солодкого перця, та десять виделок салату з буряка. Зап’ю все це чаєм каркаде, а в склянці виявиться рівно дванадцять ковтків.

Потім о дванадцятій сорок почищу зуби, зробивши по дванадцять горизонтальних рухів, і стільки ж вертикальних, із зовнішньої та внутрішньої сторони зубів. А без двох хвилин на першу я буду в ліжку спати. Я не буду чекати коли прийде сон, не буду мріяти чи про щось міркувати, я буду спати. Рівно о шостій прокинусь і для мене настане день, про який я можу вже зараз розказати розрізавши його на десяти хвилинні смужки.

І я співчуваю тим «нормальним», які не знають, скільки сьогодні з’їдять та вип’ють, о котрій ляжуть спати, та о котрій прокинуться. Вони уявлення не мають чим будуть займатись впродовж завтрашнього дня. Це жахливо.

Пригадую, що моєму способу життя навчався навіть один чоловік зі сходу. Його вразила організованість мого буття, і він постійно наслідував мене, називаючи «сенсей». Нещодавно з’їхав, з мого будинку, довго дякував, вклонявся, сказав що всієї моєї глибини йому не дано ніколи постигнути, і він взяв все на що був здатен від мене. А я подякував йому за свого сина. Саме він врятував його з лап злочинців.

Де ти зараз Сео Мьюнг? Навіть за сином я так не сумую, як за тобою, східним шукачем істини буття.