Глава 30. Зустріч і зізнання

Глава 30. Зустріч і зізнання

Йому снилося, що він пливе мертвою рікою пурпурового кольору, а над головою чорне небо, поцятковане вогненними відблисками зір. Під небесним склепінням кружляє вороння з противним карканням, наче голосить за покійником. Зрештою, він і є покійником, живим мерцем чи неживою людиною. Звуки, що вириваються з горлянок птахів, боляче б’ють по всьому спаплюженому тілу, бамкають по голові, відлунюючи дзвонами. Їхні гострі пазурі впиваються у шкіру, відриваючи шматки, кудись тягнуть бездиханну плоть, шматують. Одна думка б’ється на периферії свідомості – померти без вороття…

***

Повіки ніяк не хотіли розплющуватися. Вже вкотре. Навіщо? Щоб знову при повному усвідомленні переживати наругу над власним мозком, зазнавати нівечень і тиску у спосіб, який неможливо уявити при здоровому глузді? Ні.

Проте, на диво, після потойбічного марення і відчуття загубленості у часі і просторі Гебріел почувся досі існуючим на тлінній землі. До того він був упевнений, що сконав. Кінцівки слухалися погано, проте рухалися, що вже було добрим знаком. 

Гебріел спробував ковтнути повітря, спінувся і виявив, що у вену на руці встромлено голку, від якої тягнулася трубка крапельниці, заповненої бурою рідиною. Доволі оригінальний спосіб влити у вампіра кров, особливо, якщо його тіло здатне миттєво загоювати рани. Хоча з урахуванням його скалічень, то воно й подряпини зараз не затягне.

Хтось таки постарався повернути його до життя. Чи, може, це черговий витончений спосіб тортур? Повернути здатність все відчувати у повній мірі, а потім почати знову.

Від останньої думки Гебріел застогнав. Колись давно він чув жахастики для вампірів, коли одному божевільному вченому вдалося упіймати кровопивцю, і він у таємній лабораторії ставив експерименти, досліджуючи регенеративні здатності організму. Авжеж, навіть невразливі істоти мають свої слабкості. Проте слабкість Гебріела була не в тому, щоб зазнати незворотних фізичних ушкоджень, а в тому, що він не спроможний зберегти найдорожче.

Гебріел не поспішав опритомнювати остаточно. Йому й так непогано лежалося під кривавою крапельницею, для чого прискорювати неминучі неприємності?

Минуло ще кілька годин, після чого, відчуваючи в собі достатньо сили, аби зустрітися з ворогом знову, Гебріел підняв повіки і втупився… у стелю власного готельного номеру. 

Оце так сюрприз. Як він тут опинився?

Сяк-так підвівшись з ліжка, він потер долонями обличчя, з полегшенням намацуючи нормальну шкіру, і нарешті підняв голову. У напівмороку кімнати, освітлюваної тільки жовтою підсвіткою під стелею, у кріслі у кутку сиділа та сама білявка, яку він бачив у барі вічність тому. Вона закинула ногу на ногу, на ній досі були сонцезахисні окуляри, рівнесенький білий чубчик прикривав чоло. На мить вампіру здалося, що всі події за участю Веспер йому привиділися, а він, мабуть, наклюкався у барі і привів цю лялю сюди. Але голка в руці, яку він висмикнув щойно, свідчила про інше.

Гебріел не поспішав з висновками і питаннями. Дівчина могла бути поплічницею одержимої вампірки або ж тією відьмою, що запечатала катівню, і тепер підміняє скажену, вартуючи полоненого.

Похитуючись, але добре тримаючи рівновагу, Гебріел підійшов до мінібара, щоб налити собі віскі. Білявка нічим не видала, що їй хоч на секунду цікава його персона. Вона скидалася на красивий манекен.

З насолодою ковтнувши напій, Гебріел нарешті відчув, як до нього повертаються звичні чуття і поліпшується настрій. Недовго думаючи, він висмоктав цілу пляшку. Глибоко зітхнув і вирішив, що немає сенсу далі грати в мовчанку.

– Хто ти така і що тобі треба?

Дівчина не відповіла. Її акуратно нафарбовані нігті тихо відбивали ритм по підлокотнику крісла.

– Це ти мене врятувала? Як ти мене знайшла? Де Веспер?

Знову мовчання.

– Ти глуха чи німа? 

Андервуд повернувся до ліжка і присів на край. Його настрій варіювався від “піти геть” до “вбити”, але зрештою цікавість перемогла. Він знову спробував.

– Ти знаєш, хто я?

Незнайомка раптом кивнула, і він передумав її вбивати. Якщо вона веде якусь невідому гру, нехай, це розважить його до того, як він перегризе горло і їй, і своїй мучительці, коли знайде.

Дівчина піднялася, і Гебріел зміг розгледіти струнку фігуру і гарні вигини привабливого тіла, дороге, але не викличне вбрання – маленьку чорну сукню. Безумовно, вона мала смак, хоча стрижка, що зовсім їй не пасувала, змушувала сумніватися в його наявності.

Незнайомка заговорила чистою англійською, супроводжуючи кожне слово кроком у напрямку до вампіра. Вона мала чуттєвий низький тембр, який щось туманно нагадав Гебріелу.

– Так, я знаю, хто ти, – людина, яка втратила сенс життя.

– Невже? А мені про це не повідомили.

– І я хочу повернути його тобі, – сказала вона, підійшовши упритул.

Це вже щось новеньке, подумав Гебріел і криво усміхнувся. Він задер голову і дивився знизу догори на округле підборіддя. Дівчина звабливо нахилилася і в ніздрі вампіра проник аромат мускусу і кипариса, дуже знайомий, занадто знайомий, тому що він користувався ідентичним колись дуже давно.

– І яким же чином? Нагадавши, які парфуми я колись мав? – засміявся він. – Це маячня, дорогенька, а не сенс життя.

– Нагадавши людину, яка віддавала перевагу цьому аромату замість всіх інших і, таємно пробираючись до твоєї кімнати, вдихала його, мріючи стати ближче.

Веселість як вітром здуло. Андервуд випрямився, ледь не стукнувши незнайомку у підборіддя.

– Та хто ти така, чорт тебе бери?

Дівчина піднесла руки до обличчя і одним точним рухом зірвала з себе окуляри і біляве волосся.

– Святі небеса...

Гебріел похитнувся і впав на коліна. Сказати, що то був шок, значило нічого не сказати. Увесь біль, що заливався літрами алкоголю, всі страждання, що заглушувалися ріками крові, всі муки, погашувані безкінечними випадковими зв’язками, – все обрушилося разом, як буревій, і вдарило у серце, ніби дерев’яний кілок, коли він побачив це обличчя. Його заборонене загублене кохання стояло перед ним у плоті, а він не вірив своїм очам.