Глава 29. Ворони і покарання

Глава 29. Ворони і покарання

Веспер наготувала для того, кого вважала винним у зневазі дочки до неї, витончені засоби катувань. Здавалося, у неї є нескінченний запас настоянки проти вампірів, концентрований і не дуже, і вона його використовувала всіма можливими способами: крапала на шкіру, від чого та шипіла і пузирилася, а тоді лопалася, заливала в ослаблену горлянку разом з пакетованою кров’ю, бризкала в очі, що ті виїдало до порожніх очниць. 

Вона була абсолютно збочена і, судячи з її жаги до звірств, одержима. Дивним було не те, що вона так довго шукала об’єкт для тортур, а те, що досі ніхто не встромив їй кілок у серце.

Кожну секунду тортур Гебріелу було так тяжко, як ніколи в житті. І не через фізичний біль, ні, він надто звичний. Зусилля, яких він докладав, щоб не думати про можливу і невідому йому долю Ліліан, були такими колосальними, настільки емоційно виснажували, що опіки на руках, ножові рани на лиці і пошкоджені нутрощі від ударів важких чоботів здавалися справжньою дрібницею. Вампір зосередив увагу на об’єкті своєї ненависті, малюючи в уяві моторошні картини розправи. Поки мучителька кудись відлучилася, він уявляв, як розриває її горло, купаючись у густій крові, як відриває один за одним довгі пальці, повертаючи біль. Видіння спотвореного обличчя із заплаканими очима, що благали про швидку смерть, приносили майже відчутне задоволення. Коли він досхочу познущається, в її тілі не залишиться ні дюйма живої плоті. Нічого іншого ця сучка не заслуговує.

Двері вкотре відчинилися, впускаючи викрадачку. В її руках зблиснув якийсь предмет. Придивившись сльозавими очима, Гебріел розгледів шприц, до країв наповнений білуватою рідиною. Веспер, масно кривлячись, наче їй належало приємне дозвілля, а не чергове насильство, підійшла до розпростертого тіла й увігнала голку по вінця в шию вампіра. Гебріел вже не мав сил і стогнати, коротко засіпався, опиняючись на межі непритомного божевілля, і останнє почув:

– А тепер, коли ти настільки слабкий, подивимося, чим ти зміг так причарувати мою доньку.

Веспер з силою стисла його скроні.

Пручатися й ставити заслони у свідомості вампір не міг, тому Веспер увірвалася в його голову, немов на танку без керування, руйнуючи там все, до чого могла дотягтися. Вона порпалася в його спогадах, як кабан в опаді, шукаючи трюфелі, тобто найсолодші моменти його життя. Цей натиск віддалено нагадав Гебріелу роки, коли він служив у п’ятсот дев’ятому парашутно-десантному полку під час Другої світової війни. Жахи того часу, людська м’ясорубка, спустошення, коли навкруги загинули всі, крім нього, запахи не тієї смерті, від якої отримуєш насолоду, а тієї від якої нудить і хочеться втекти навіть такій істоті, як він. Гебріела не просто знудило, він виблював жовч, а здалося, що шлунок з легенями.

Скільки одержима здійснювала свій задум, чи знайшла в його мозку те, що шукала, вампір не усвідомлював, але відчував дещо інше – Веспер не мала досвіду у проникненні до чужого розуму, а вампірського й поготів, тому в її свідомості він намацав проломи і кинувся туди, як спраглий до джерела води. Сили, щоб цілеспрямовано рухатися, йому забракло, але найбільш яскраві плями чужої пам’яті самі кидалися вперед. Роздерті шиї, горла, пошматовані кінцівки, зламані хребти і кров, неспинні ріки крові – ось, з чого складалося життя Веспер останні роки. Жодного натяку на Ліліан.

Цієї миті Веспер на щось натрапила, бо завила і заскавучала, наче скажена, якою, втім, і була. Вона відліпилася від жертви, замахнулася і щосили врізала в лице Андервуда. Той від’їхав до протилежної стіни.

Відчайдушно розчарований і розбитий, Гебріел нарешті відключився. Забуття – його єдиний порятунок.

– Паскудне, мерзенне створіння, – вила Веспер, не тямлячись. – Збоченець! Ти не маєш права жити, не маєш права існувати, не маєш права дихати!

Вона копала бездиханне тіло, а криваві від напруги сльози текли з її очей. Тоді схопила себе за волосся, рвонула і з криками вилетіла геть. Боялася, що розтерзає це вампірське поріддя, не стримається, й не зможе тоді виконати все, що запланувала.

У готельному номері запанувала мертва тиша.

***

Дія котячої настоянки поступово минала. Без харчування цей процес міг затягнутися, так само, як і самозцілення. За той час, що Гебріел провів у відключці, організм зміг відновитися відсотків на сорок. Якщо так триватиме й далі, то він висохне за тиждень, перетвориться на мумію.

Гебріел перекинувся на інший бік, сперся об стіну. Немовби з потойбіччя, кохане обличчя без дозволу виникло перед внутрішнім поглядом, ніби випалене на сітківці очей. Гебріел потягнувся до нього, але негайно обсмикнув себе. Її немає. І ніколи не буде. Він не знайшов її навіть у свідомості одержимої вампірки. Якщо Веспер тут і мститься, отже, її ніщо, вірніше, ніхто не стримує. 

Гебріел відкинувся назад після невдалої спроби сісти. Скільки часу він провів знетямлений? Важко сказати. За вікном, як і раніше, було темно, тож він пролежав тут щонайменше добу. Чортова сука так відгамселила його, що опритомніти вдалося тільки вночі. Ця паскудниця за все заплатить, щойно він вибереться звідси. Думка про те, що тут його чекає справжній кінець, у голову навіть не прийшла.

Вампір прислухався. Стояла тиша, майже нічим не порушувана, окрім далеких звуків нічного міста. Ніщо не видавало присутність живої істоти поблизу. Чи це готель-привид? Дивина, та й годі. Осяяний спалахом надії, Гебріел так-сяк примусив себе підвестися і навкарачки поповз до виходу. Вже біля дверей став на весь зріст і взявся за ручку. Розчахнув навстіж і… знову не зміг вийти. Невидима стіна досі не пускала назовні.

Андервуд брудно вилаявся, пообіцявши тій незнаній відьмі, що допомогла Веспер із закляттям, пекельні муки. Ну чому всі добвані чаклунки так люблять цей фокус?

У коридорі стояла напівтемрява. Самотня лампа світила десь у кінці.