Глава 27. Вбивство і зникнення

Глава 27. Вбивство і зникнення

Він спізнився. 

– Ні, святі небеса… Ні!!! – сповнений жаху і нелюдського болю крик вирвався з горла звіра.

Губи викривилися, перетворюючись на потворний вищир, чорні змійки заструменіли під червоними очима, в яких сльози змішалися з болем і закрили білий світ. Тіло здригнулося від ридань. І щоб не збожеволіти від горя, вампір накинувся на Генрі, чий осклілий погляд застиг на спотвореному смертю сірому обличчі Камілли, і занурив смертоносну руку у грудну клітку брата.

– Вона була для мене всім! – захлинаючись болем, Гебріел наблизив перекошене мукою обличчя до відстороненого лиця брата.

Останній нарешті відірвав погляд від мертвої вампірки і подивився в багряні очі напроти. Здавалося, він не помічає, що в його грудях знаходиться чужа рука.

– Можеш вбити мене, мені все одно! – крізь зуби вичавив він. – Анна теж була всім для мене. П'ятнадцять років Камілла дурила мене і сьогодні поплатилася за це.

– Що?! – Гебріел нічого не розумів. А ще більше не розумів того, чому він досі живий, якщо Камілла мертва.

– Гейб… – пролунало ніби з потойбіччя, ледве вловимо для людського, але цілком відчутно для вампірського слуху.

Обидва Андервуди обернулися. Рука Гебріела по кисть досі була занурена у грудну клітку молодшого брата, той навіть не намагався її витягнути, тільки напружився.

Вії дівчини, яка щойно бездиханною лялькою лежала на траві, затріпотіли, а це значило…

– Ти стільки часу ганявся за нею, а я вбив її, – з викликом продовжив Генрі про те, що його найбільше хвилювало, – і можеш робити зі мною, що хочеш. 

– Та плювати мені на Каміллу! – скрикнув Гебріел, різко витягаючи руку, так що молодший брат з глухим стогоном осів на землю.

Старший Андервуд підбіг до Ліліан, щоб упевнитися, що йому не привиділося. Трохи каламутним, але свідомим поглядом вона привітала його. Якась жінка схилилася над нею з іншого боку, але Гебріел не звернув на неї уваги. Він відчував тільки те, як життя повертається до нього, наповнює серце солодкістю і щастям, тому що його дівчинка жива.

– Мила… – Чоловічі руки дбайливо припідняли тендітне тіло і притисли до грудей.

Гебріел уткнувся в її маківку, приховуючи сльози полегшення, а Ліліан ледве не розревілася, вдихаючи до болю рідний запах. Вони нічого не помічали навкруги: ні скептичного виразу Генрі, ні недоброго погляду жінки.

Андервуд підвівся, продовжуючи обіймати дівчину.

– Час додому, дурненька, – ласкаво промовив він, але раптом зупинився, коли на шляху стала якась дамочка.

– Ви нікуди не підете.

Гебріел фиркнув:

– Звісно, ми уходимо. З дороги.

– Ліліан!

– Гейбе, відпусти мене, будь ласка. Я залишуся з Веспер.

– Що ще за Веспер? Як ти почуваєшся, Ліліан? – він уважно обдивився дівчину й, примружившись, запитав: – Де твоя підвіска?

– Зі мною все гаразд, – Ліліан легко зіскочила з його рук, потім обмацала шию. – Я… не знаю, де підвіска. Я залишуся з Веспер, – знову повторила вона без емоцій.

Андервуд почав наступати на жінку, а потім швидко схопив її за горло і повалив на землю.

Ліліан скрикнула і вчепилася йому у спину.

– Ні! Не чіпай її, Гейбе, прошу!

– Твоє обличчя здається знайомим, але я не дозволю забрати Ліліан.

– Як же швидко ти забув свою жертву, – прохрипіла Веспер.

Між тим дівчина безуспішно продовжувала торсати Гебріела.

– Не кривдь її, це моя мати!

– Що? – з несподіванки вампір послабив захват, і Веспер вистачило секунди, щоб вирватися. – Твоя мати викинула тебе у смітник, як непотріб, і забула про твоє існування!

Ліліан на мить отетеріла.

– Про що ти говориш? Вона залишила мене у лікарні.

– Ні до чого тобі знати мерзенні подробиці моєї знахідки.

– Це правда? – в очах Ліліан стояли сльози, коли вона повернулася до матері.

– Це не має значення. Я рятувала тебе від Камілли, ховала від монстра, який міг почуяти твій запах. А це чудовисько, – вона кивнула в бік Андервуда, – якого ти вважаєш своїм батьком, кілька днів тому перетворив мене на такого ж монстра!

Гебріел закотив очі. Він згадав свою випадкову жертву, одну з перших, що  потрапила йому, коли він шаленів від люті і болісного відчуття провини.

– Ти загнала в мене олівець, – ущипливо відповів.

– І зробила би так знову тисячу разів. Таким, як ти, не місце в цьому світі.

– Таким, як я? А хіба ти тепер чимось відрізняєшся?

– Я не вбиваю людей, – відрізала Веспер і звернулася до ошелешеної Ліліан, яка мовчки стояла і слухала перепалку. 

– Як ти міг? – прошепотіла дівчина.

– Ліліан… – Гебріел обережно провів долонею по її мокрій щоці. – Якби я тільки знав.

– Ти знав, як я мріяла зустрітися з моїми справжніми батьками…

Його боляче різонуло це слово – “справжніми”. Він дивився на свою дівчинку і розумів, що тепер вона більше ніколи не буде “його”, що його чортова імпульсивність позбавила її нормальної людської родини. І все, що вона зможе отримати, буде лише подобою.

– Вона навіть не намагалася тебе знайти. – Жалюгідне виправдання.

– Ліліан, я не могла цього зробити, тому що підвіска захищала тебе.

– Шість років на ній не було ніякої підвіски.

– Я була впевнена, що вона загинула, доки не врятувала дівчину, як дві краплини води схожу на Каміллу.

– І одразу в тобі прокинулося материнське почуття, – з’єхидствував Гебріел. – Як доречно. Ні тобі безсонних ночей, ні брудних пелюшок, ні перших жіночих проблем.

– Я оплакувала її роками! – скрикнула Веспер, випускаючи ікла.

– Припиніть, ви обидва! – закричала Ліліан. – Припиніть говорити про мене, ніби мене тут немає!

Запанувала тиша, яку порушували спів птахів і шум вітру в молодому листі, що раптом стали чомусь оглушливими.

– Брудні пелюшки? – несподівано озвався Андервуд-молодший, з відчуженою цікавістю спостерігаючи драму, яка розігрувалася на його очах. – А я був впевнений, що ти п'єш студенток десь у Чикаго.