Глава 24. Сни і реальність

Глава 24. Сни і реальність

– Міс Камілло, ви сьогодні чарівливі, – схвильовано промовив юнак з копицею білявого волосся, приймаючи затягнуту в атласну рукавичку тонку жіночу долоньку.

Раптово юна особа висмикнула свою руку і побігла між рядами рівно підстриженої зеленої огорожі, плутаючись у довгих спідницях і заливаючись безтурботним сміхом. Хлопець помчав за нею і наздогнав біля однієї зі статуй у садку.

– Я виграла! Де мій приз?

– А чого ви бажаєте? – інший молодик визирнув з-за рогу і кривувато усміхнувся.

– Тобі вдалося так швидко повернутися після сутичок у Бостоні? – радісно спитав білявий.

Брати обнялися, і старший відповів:

–  Тут надто весело, аби підставлятися під багнети заради якихось економічних прав.

– Ваша відданість справі Тринадцяти колоній надихає, – кокетливо зауважила міс Стенхоуп, – але мені це ще більше подобається, адже тепер я маю двох кавалерів, щоб розважати мене. І мені потрібен хтось, хто супроводжуватиме мене сьогодні на бал.

– Вважатиму за честь, – одночасно сказали Андервуди, вклонившись.

– Кого ж мені обрати?..

*

Бал був у розпалі. У полум’ї сотень свічок кружляли ошатні дами і галантні кавалери. Вино лилося рікою.

Він стояв за колоною великої вітальні, і звуки новомодного танцю заглушали безладний гуркіт серця, що калатало. Ніздрі роздувалися, а губи побіліли від гніву, коли він дивився услід міс Каміллі у супроводі молодшого сором'язливого брата. Над вухом неочікувано пролунав жорсткий голос батька:

– Леді завжди обирають найдостойніших, а не зрадників своєї справи і батьківщини.

*

Він чекав на кохану після свята, потайки проникнувши до її кімнати. Увійшла – і всі колючі слова відлетіли з язика. Хотілося тільки цілувати ці соковиті губи, пестити шовковисту шкіру й слухати притишені стогони й зізнання, які зривалися під натиском почуттів.

– Ти – мій герой, – шепотіла спокусниця, заганяючи видовжені зуби у піддатливу плоть юнака, – сильний і сміливий. Твоя кров –  моя усолода...

– Але Генрі…

– Ш… ш… – зупиняла палким поцілунком недоречні заперечення, – ти кращий... у всьому. Твоя кров солодша, а доторки збурюють сильніше, твої цілунки п’янять, мовби міцне вино, а палкість почуттів обпікає. Ти єдиний, я кохаю тільки тебе…

– Камілла… Оберни мене – і я кохатиму тебе вічно.

– Усьому свій час, – вона неквапно насолоджувалася запропонованою шиєю. – Твій батько щось підозрює.

– Я зможу захистити тебе.

– Знаю… Мій герой…

– Камілла…

– Тобі досі сняться сни про мене. Як мило.

– Камілла?!

Гебріел досі перебував на межі сну й реальності, майже поріднившись із земляною підлогою, коли його погляду постало у всій красі чорноволосе створіння з ангельською зовнішністю і диявольським нутром.

– Це справді ти?!

На коротку мить шалена радість затопила змучені тіло і душу вампіра, запалала зсередини, ніби до давно згаслого багаття піднесли яскраве полум’я. Але ще швидше воно згасло, коли жорстока реальність розірвала пелену блаженних снів і сподівань. Камілла, у гонитві за якою він витратив два з половиною століття, була тут, а це значило, що Ліліан… Господи, що з Ліліан?

– Як же легко пролізти у голову вампіра, коли він ослаблений і накачаний настоянкою на котячому оці, – з відтінком задоволення у голосі промовила Камілла, розташовуючись на стільці, де зовсім недавно сидів Генрі.

Довгі ноги її замість спідниць обтягували чорні штани, а корсет замінила шкіряна куртка. Проте все одно вона залишалася жіночною, привабливою і небезпечною, мабуть, ще більше, ніж у давні часи. Темне довге волосся лискучим покривалом спадало на спину. Очі блищали, а губи ущипливо кривилися.

Гебріел прошив її ненависним поглядом.

– Невже ти не радий мене бачити? Ні? Дивно, враховуючи, що ти ганявся за мною всі ці роки.

Вона повільно підвелася й пройшлася сирою кімнатою, даючи можливість роздивитися себе з усіх боків. Дерзновенний погляд, спокуслива посмішка, пристрасть і сила, випромінювані зсередини, – все, як він пам’ятав. Ось вона, тут і зараз. Кохання, що труїло душу і не відпускало ні на мить.

Гебріел потягнувся до неї, і вампірка присіла поруч, встромивши каблуки у земляну долівку. Їхні губи зустрілися, стираючи століття розлуки, нездійснені зустрічі й несправджені мрії. Він не вірив, просто не міг повірити, що вона знову з’явилася в його житті.

– Стривай, – відсахнувся Гебріел, переводячи дух, – ти знала, що я шукаю тебе? Чому уникала зустрічей? Чому тоді, у тисяча сімсот шістдесят п’ятому, кинула мене? Відповідай, і ми повернемося до нашого заняття. Якщо відповідь буде правильною, я забуду про те, як двісті сорок два роки сумував за тобою. Забуду про всі страждання, про все, і ми почнемо спочатку. Це важливо, тому що ми маємо час. У цьому вся принадність вічності. Мені просто потрібна правда, Камілло.

Його голос тремтів не стільки від слабкості, скільки від благання, яке він був не в змозі стримати, бо воно проривалося крізь усі заслони, що він їх виставляв упродовж віків. Бідне, роз’ятрене його серце тягнулося до тієї, кого вже не сподівалося відчути біля себе. На мить йому стало гидко від самого себе.

– Мовчи, – вампірка приклала пальця до його губ. – Не думаю, що тобі сподобаються мої відповіді.

– Погодься, я маю право знати.

Камілла знизала плечима.

– Як хочеш. Незадовго до тієї ночі я підслухала розмову твого батька з Генрі. Вони почали підозрювати, що зі мною щось не так. Скориставшись нагодою, я втекла. От і все.

– Але ми могли втекти разом! Невже все, що було між нами, було брехнею?