Глава 22. Пропозиція і прогулянка

Глава 22. Пропозиція і прогулянка

– Якого біса ти робиш? – прохрипів Гебріел, насилу перевертаючись на бік.

Тупий біль у шиї майже минув, але тіло залишалося неслухняним, важким і неповоротким. Противна слабкість не давала піднятися на ноги. Вампір озирнувся: кам'яні старі стіни, вогкість і тьмяна лампа на стелі свідчили про те, що він у якомусь підвалі, і, ймовірно, навіть у власній оселі. Сяк-так ставши на коліна, Гебріел побачив чорні черевики, потім перевів погляд на такого ж кольору джинси, сіру футболку, рукавички і зупинився на абсолютно байдужому обличчі брата.

– Що ти зі мною зробив?

– Це порошок з бузкового котячого ока, – буденним тоном вимовив Генрі, сідаючи на старий стілець біля протилежної стіни. – Ти знав, що у нас у підвалі ціла скринька цих камінців? Кумедно, старий Хопкінс знайшов шкатулку й залишив у будинку, який належить вампірам.

Гебріел відкашлявся. Голова крутилась, і він не зовсім розумів, про що ведеться його віроломному братові. Між тим молодший Андервуд як ні в чому не бувало продовжував:

– Звичайно, ти не в курсі. Ти ж мав заняття цікавіше, ніж вивчення місцевості, – грати двійника Камілли.

– Що?! Розбір трупів на пазли зовсім позбавив тебе розуму?

– Хіба? – Генрі витягнув з кишені медальйон і помахав ним перед носом брата. – Ліліан... Здається, так її звуть? Вона викапана Камілла. Це допомагає, Гебріеле, бути поруч з нею, бути в її світі? Це допомагає тобі відчути себе живим?

– Вона – не Камілла.

– Сподіваюся, що ні. Ми обидва знаємо, чим це закінчилося. Скажи: вона так само гарна в ліжку, як і твоя колишня?

Гебріел сіпнувся вперед з наміром зімкнути свої пальці на чужому горлі, але безсило впав на брудну кам'яну підлогу. Якби не проклятий камінь, не вийти звідси Генрі живим!

- Не смикайся, це марно. Хоча ні! Чим більше сил витратиш, тим швидше зсохнеш.

– Ти цього прагнеш? Хочеш перетворити мене на мумію?

– Можливо, коли-небудь... – повільно протягнув Генрі, наближаючись до брата, потім різко обхопив рукою його шию, і, піднявши над підлогою, майже прошепотів: – А тепер я хочу знати, де вона?

– Коли ти їв білок, то більше мені подобався, – прохрипів Гебріел, повиснувши долонями на залізному зап'ясті.

– Це значить – ти не скажеш?

– Йди до біса!

І Генрі з розмаху припечатав старшого брата головою об стіну.

***

Прокинувшись наступного ранку, Ліліан почувалася на диво чудово. Голова була ясною, ребра, судячи з повної відсутності неприємних відчуттів, цілі? З ліжка вдалося встати доволі легко. Ніякої характерної для посттравматичного періоду слабкості також не спостерігалося. Дівчина підійшла до дзеркала. Всупереч очікуванням, мала вона вигляд непоганий, не рахуючи пов’язки на лобі і цього жахливого лікарняного балахону. Цікаво, які ліки дала їй лікарка Сміт? Якщо так піде й далі, то не сьогодні-завтра її зможуть виписати і тоді…

Ліліан усіма силами намагалася не думати, що буде потім. Надія досі жила в ній, але з кожною хвилиною, проведеною далеко від Гейба, згасала. Вона не вірила до кінця, що він кинув її, чекала і в глибині душі не насмілювалася зізнатися собі у жорстокій правді. Але факти – річ беззаперечна. І думки про нього завдавали болю гіршого, ніж фізичний.

– Як ти, люба? – з посмішкою спитала Веспер під час вранішнього обходу.

За ніч в її вигляді нічого не змінилося, за винятком однієї деталі – на шиї з’явилася гарна прикраса – кулон синього кольору у сріблястій оправі.

– Я в порядку.

– Виглядаєш набагато краще.

– Вам видніше, ви ж лікар.

– Так і є. Давай подивимося, що робиться під пов’язками. – Вона доволі швидко здійснила необхідні маніпуляції, а потім здивовано вигукнула: – Чудово! Ти швидко одужуєш. Зовсім скоро я тебе випишу, можливо, навіть завтра.

– Може, не треба так поспішати? Здається, я досі погано почуваюся, – невпевнено сказала Ліліан, повернувшись у ліжко.

Веспер примружилася.

– Здається, ти симулюєш, Ліліан. Сьогодні відпочивай, а завтра випишу.

Ще один день у цих безликих холодних стінах. Де ж ти, Гейбе? Чому він навіть не навідав її? А може, він знайшов свою вампірку, і тепер вона, Ліліан, йому не потрібна? Ні, треба припинити думати про це, інакше вона збожеволіє. Але що ще залишається робити, лежачи на лікарняному ліжку?

Увесь день і наступну за ним ніч дівчина намагалася відганяти від себе сумні думки. Її нова ціль у житті – з’ясувати все, що тільки можна, про справжніх батьків і про цю Каміллу Стенхоуп, і чому вона так на неї схожа. А цього не зробиш, перебуваючи у лікарні. Отже, завтра у неї з’явиться реальний шанс, яким вона швидко скористається. А потім піде до Гебріела Андервуда і з’ясує з ним стосунки раз і назавжди.

Вранці Ліліан без жалю покинула палату. Веспер принесла їй одежу, яка виявилася трохи завеликою, але новою і симпатичною, і відвезла до свого будинку. Це була велика двоповерхова будівля у колоніальному стилі, пофарбована у білий колір, чиста і привітна. Інтер’єр відповідав заданому стилю з поправкою на сучасні тенденції. Простора вітальня з відгалуженнями в інші приміщення, широкі сходи на другий поверх – все стандартно. Лікарка показала Ліліан гостьову кімнату і запропонувала розташовуватися, сама пішла на кухню.

– Сподіваюся, ти любиш чай? Ми зможемо поспілкуватися у спокійній атмосфері за чашечкою чаю. Моя зміна починається після обіду, отже, я у твоєму розпорядженні.

Чай Ліліан не любила й краще б випила гарячого шоколаду, але було неввічливо відмовлятися, тим більше, Веспер була надзвичайно добра з нею.

У кімнаті, яка прихистить її, як вона сподівалася, зовсім ненадовго, Ліліан присіла на широке ліжко, застелене світлим покривалом. Комод, до якого їй нічого покласти, туалетний столик, на який вона не зможе покласти навіть щітку для волосся, і тумбочка, яка теж буде порожньою, як і сама Ліліан. Вона почувалася незручно і самотньо. Дотриматися ввічливих формальностей з чаєм і попросити домовитися про відвідування архіву – головні задачі на найближчий час.