Глава 21. Смуток і запрошення

Глава 21. Смуток і запрошення

Увесь день Ліліан провела на межі сну і реальності, то засинаючи, то пробуджуючись від кошмарів, в яких вона знову і знову тонула. Кілька разів заходив інший лікар перевірити її стан, медсестра приносила їжу, але ті, з ким вона спілкувалася вночі, більше не з’являлися. Коли ввечері Ліліан остаточно отямилася, смуток посилився удвічі. Той, кого вона чекала з неусвідомленим нетерпінням, так і не прийшов. Невже дійсно вирішив залишити її самій собі? Дати повну свободу дій і самостійність? Але ж вона не має ні одягу, ні грошей, як же вона житиме сама?

Ні, напевно, Гейб просто хоче її провчити і ось-ось з’явиться. Чекає, що вона розкається у своїх словах і повернеться додому. Але вона не збиралася цього робити. Те, чого дівчина боялася, було страшніше за муки можливої самотності, страшніше за небезпеку, на яку вона себе наражала, ледве не потонувши, страшніше за таємницю, яку відкрила напередодні. Почуття, яке штовхнуло її на нерозважливу втечу у грозу й примусило відмовитися від рідної людини. Протиприродне, таке, що не піддається усвідомленню, абсолютно неможливе почуття. Ліліан вперто забороняла собі думати про причини, які примусили її залишитися у лікарні, а потім і взагалі піти від Гейба. І вона назвала його Гебріелом. Скільки себе пам’ятала, він завжди був Гейб, а цього разу, після усього, що трапилося…

Ліліан згадала його погляд, коли він почув це. Її серце стислося, але вона не стала відступатися. Зараз або ніколи!.. 

…Але минули хвилини, останні промені потонули у темряві прийдешньої ночі, а Гебріела досі не було. І Ліліан вперше по-справжньому злякалася. Вона не допускала думки, що з ним могло щось статися, це абсурдно, тому що він – невразливий вампір. Але в іншому разі вона добилася, чого хотіла, – залишилася одна. Поки вона у лікарні, все не так страшно, але скоро її випишуть, і що тоді?

Сльози насунулися на очі. Ліліан, вповні відчувши жах від усвідомлення, що її кинула єдина близька людина на землі, вже шкодувала про всі звинувачення і про своє дурне рішення, але сказати про це було нікому.

Відчинилися двері – і надія в серці згасла ще швидше, ніж спалахнула. Дівчина квапливо витерла сльози, намагаючись надати обличчю незворушний вираз при вигляді своєї рятівниці.

– Привіт, Ліліан. Як почуваєшся?

– Вже краще, дякую.

Сама Веспер мала вигляд інакший. Блідість пройшла, як і темні кола під очима, погляд упевнений і спокійний, хоча руки, які вона ховала у кишенях білого халата, стиснуті у кулаки.

Жінка присіла поруч з пацієнткою.

– Лікар Ховард не заперечує, щоб тепер я лікувала тебе, – вона посміхнулася, – мені здається, це мій обов’язок. Розкажи мені про себе. Як ти потрапила до Вільямсбурга, чому саме у цьому місті сподіваєшся знайти рідних?

Ліліан опустила очі. Вона не очікувала, що хтось стане її розпитувати, й не встигла придумати нічого правдоподібного. Доведеться вигадувати на ходу, інакше, якщо скаже правду, вважатимуть її божевільною.

– Е-е-е… Я росла у прийомній сім’ї. Коли стала старшою, дізналася про це й вирішила знайти справжніх батьків.

– Але чому Вільямсбург?

– Не… не знаю, здається, – дівчина прокашлялася, – батько щось згадував.

– Твої прийомні батьки мають прізвище Стенхоуп?

– Т… так, – ледь не плачучи, прошепотіла Ліліан.

– Я тебе засмутила, – скрикнула Веспер, – пробач, люба. Тобі, напевно, важко про це думати, адже ти поїхала від людей, які виховували тебе все життя. Вибач, мені не варто було тебе розпитувати. Забудь. Коли лікар востаннє тебе оглядав? Зранку? – Вона звірилася з історією хвороби, що висіла у чарунці на стіні. – Ребра й голова досі болять? – Ліліан кивнула. – Тоді я дам тобі знеболювальне на ніч, щоб ти добре поспала.

Видобувши з кишені шприц, Веспер зробила укол, поки Ліліан, відвернувшись до вікна, з болючим смутком думала про Гейба. Потім жінка знову заговорила:

– Що робитимеш, коли тебе випишуть? Твої речі і документи потонули разом із машиною, я гадаю, так само, як і гроші, і кредитні картки. 

Дівчина закусила губу, щоб не виявити чергову ознаку слабкості.

– Не знаю. Треба телефонувати додому й повертатися.

– Так і не спробувавши здійснити свою мету?

Ліліан промовчала. Як вона може щось зробити, якщо нікого і нічого не має, і вона сама у цьому винна? Повернутися у маєток – значить визнати свою поразку.

– Ти можеш залишитися у мене.

– Перепрошую, що?

– Пожити якийсь час, поки не знайдеш потрібну інформацію.

– Я не можу, це буде незручно для вас. Краще я повернуся додому.

– Будь ласка, Ліліан. Не відмовляйся одразу, подумай. Крім того, так ти матимеш можливість знайти родичів.

– Як?

– Мій чоловік – заступник мера, гадаю, він не відмовить, якщо я попрошу надати тобі доступ до міського архіву.

Ліліан допитливо подивилася у темні очі напроти.

– Чому ви такі добрі?

– Я теж колись мала дочку, – через кілька томливих секунд промовила Веспер.

– Що з нею сталося?

– Вона… загинула. Їй ніхто не допоміг.

– Мені дуже шкода.

– Тому дозволь допомогти тобі. 

– Але ви й так врятували мене.

– Якщо у моїх силах зробити більше, чому ні? Будинок у нас великий, місця вистачить. Ти матимеш окрему кімнату. Можеш жити стільки, скільки буде треба, нікому не заважаючи.

– Я не зможу заплатити за проживання.

– Дурниці! Мені не потрібні гроші. Подумай, Ліліан, і ти зрозумієш, що це єдиний розумний вихід.

Напевно, Веспер має рацію. Крім того, що ще їй залишалося робити? Але все одно треба зателефонувати Гейбу і попередити. Нехай він викреслив її зі свого життя, але вона не могла вчинити так само.

– Тут є телефон? Я можу подзвонити?

– Звісно. Тримай.

Лікарка простягнула дівчині свій мобільний. Номер Андервуда Ліліан знала на зубок і одразу набрала. У відповідь почула, що абонент поза зоною досяжності. Вона спробувала ще кілька разів – результат той самий. Отже, так тому й бути.