Глава 20. Рефлексії і візити

Глава 20. Рефлексії і візити

За два з половиною століття Гебріел забув, що значить не любити й боятися грози. Ховатися у стінах рідного будинку від злив, що збивають з ніг, під пишним боком старої Ненні, яка підсміювалася над його страхами. Безглуздо боятися звичайного небесного явища, коли ти – безжальний вампір, найстрашніший хижак на землі. Але коли він ним ще не був, одного разу небувала для їхніх країв буря поселила в його душі паростки цього примітивного, але часом керуючого усім єством почуття. Тієї ночі ледь не загинув його брат. Генрі ще й п'яти не було, коли він вперше почув гнів батька. І направлений той був на старшого брата. Що тоді накоїв Гебріел, вже ніхто не пам'ятав, та й зрештою значення не мало, але потрясіння виявилося настільки сильним, що малий Андервуд втік з дому шукати заспокоєння у стихії. Напередодні безперервні дощі розмили землю, переповнили річки й озера. За парком маєтку околиця лісу межувала з водоспадами. З невідомої причини Генрі вирушив саме туди, і там, на краю урвища, зірвався донизу. Він ковзав, чіпляючись слабкими руками за грудки червоної глини й гілляки, а земля, дощ і каміння летіли донизу. Тільки завдяки щасливому випадку вдалося врятувати улюбленого сина плантатора Андервуда: його помітив біглий раб і пожертвував собою заради життя маленького пана. 

Саме тоді Гебріел вперше стикнувся з тим, що не все у цьому світі підвладне грубій силі або ж грошам, чи батьківській владі. І вперше усвідомив, що не в змозі завжди захищати брата і не завжди може бути поруч з ним, щоб уберегти від небезпеки. Він почувався непотрібним і… винуватим у тому, що сталося з Генрі. Звуки грози тієї шаленої ночі руйнували все, у що він колись вірив. Стурбовані крики батька, тупіт слуг, що збилися з ніг у пошуках зниклого хлопчика, ніби втовкмачували у його свідомість думки про те, що він – ганьба для своєї сім’ї, незрозуміло, навіщо народжений, бо все, що він робив, було не так. 

Тоді ж Гебріел дав собі обіцянку, що буде таким примірним сином, наскільки це взагалі можливо, аби запобігти у майбутньому повторенню історії. Не показувати ніколи своїх почуттів, своєї образи на несправедливість і приниження. Завжди посміхатися й дивитися вперед, насміхаючись над болем й чутливістю інших, зачиняючи себе від усіх.

На жаль, це не врятувало сина від стриманого невдоволення батька, яке не спадало, а тільки посилювалося, чим більше Гебріел старався. А потім і взагалі прагнення розсипалися на порох, коли у маєтку з’явилася “сирітка” з Англії.

Забув. Але відлуння дитячих страхів залишилося. І вчора вони спалахнули з новою силою, засяяли жагучим полум’ям, нагадали й переродили дурні побоювання в інший, підсвідомий жах, усвідомити який Гебріел зміг, тільки коли зачинив за собою двері лікарняної палати. 

За жодну істоту у світі він так не боявся. Пережите у далекому людському дитинстві почуття не йшло ні в яке порівняння з відчутим напередодні. Так, колись він боявся за Генрі, й це було однією з небагатьох причин перетворення, але за Ліліан він був готовий не просто віддати життя, а й закласти душу самому дияволу. І її безглузді образи відійдуть на другий план, варто їй лише зрозуміти, скільки вона для нього значить. Дати їй час… Часу у нього вдосталь, а у серці немає місця співчуттю чи жалощам, тільки бажання захистити від біди, від самого себе. Він знову винен у чужому нещасті, й знову його наздогнало нестримне бажання заховатися за цинічною маскою, байдужою і саркастичною одночасно. Але дівчині, яку він зобов’язаний захищати, не потрібні маски, їй потрібна правда, яку він сам не здатен прийняти.

Крокуючи лікарняними коридорами, Гебріел не помічав нічого навкруги. Зачепив плечем чийсь білий халат, не вибачившись, пішов далі, поглинений внутрішніми протиріччями. На вулиці Андервуд гостро відчув жаль за втраченою автівкою. Гарна машина була. Але навіть якщо він дістав би її з дна річки, жодна сила у світі не примусила б його знову сісти туди. Що ж, доведеться йти пішки через усе місто і лише в лісі можна буде скористатися вампірською швидкістю.

Чисті, доглянуті вулички Вільямсбурга майже не змінилися відтоді, як вампір побував тут востаннє. Тільки вивіски тепер інші – сучасні і барвисті. Один з поворотів центральної вулиці явив сюрприз, якого раніше не було, – "Бургер-бар" – свідчив напис над входом. Не інакше як цей заклад послано небесами за пережиті вночі муки, вирішив Гебріел, переступаючи поріг. Усередині було досить затишно і малолюдно. Неяскраве світло, тиха музика, послужливий бармен, що з першого погляду визначає смаки клієнта, – що ще треба? Майже відразу в руці Гебріела з’явився стакан із віскі, і, проковтнувши кілька порцій поспіль, він зажадав всю пляшку. Напій був непоганий, цілком згодиться, щоб скрасити цей сумний день.

Кілька пляшок віскі, навіювання бармену відвалити, коли той спробував напоумити не в міру питущого відвідувача, – і ось вже люди стали з прихованим засудженням позирати на молодого незнайомого чоловіка, який п'є з ранку, не зронивши ні слова. Це був сигнал, що час звалювати додому.

Лавіруючи між столиками до виходу, Гебріел насилу зберігав рівновагу. Сяк-так діставшись околиці, він заплутав у тупиках і глухих провулках і, чортихаючись, перечепився через якогось волоцюгу, що завалився подрімати в куточку. Вже зібрався було йти далі, як погляд вихопив характерну темну пляму біля непритомного. Придивившись (навіщо тільки було треба?), Гебріел упізнав кров. Багато крові. Не пощастило бідоласі.

Виключно з цікавості вампір нахилився оцінити спосіб вбивства і зачепив ногу жертви. Кінцівка з неприємним звуком відкотилася вбік. Гебріел підчепив носком черевика іншу – те саме. Від зробленого руху голова убитого похитнулася і відвалилася, відкривши моторошне видовище недоробленого вершника апокаліпсису.

Андервуд скривився. Картина щось невиразно нагадувала. Через значну кількість алкоголю міркував  він туго, все намагався пригадати, де подібне бачив. Потрібні знання так і не випливли на поверхню свідомості. Чорт з ним! Якийсь маніяк орудує в Вільямсбурзі? Це не його, Гебріела Андервуда, проблема.