Глава 19. Відмова і напрямок

Глава 19. Відмова і напрямок

– Ліліан, ти жива! 

Гебріел кинувся до ліжка, але дівчина відсахнулася. Він застиг, мовчки свердлячи її поглядом. Тут втрутився лікар:

– Перепрошую, ви хто?

– Не ваше діло.

– Міс Стенхоуп, ви знаєте цю людину?

Ліліан заперечливо похитала головою. У грудях вампіра похололо, ніби на дні океану.

– Тоді прошу вас залишити приміщення, інакше я викличу охорону.

Гебріел повернувся до лікаря й навіяв забиратися звідси подалі. Той покірно пішов.

Стиснувшись у клубок і відсунувшись наскільки це було можливим, Ліліан з викликом дивилася на Андервуда. Тепер він точно вб’є її, почувши, яким іменем вона назвалася. Проте напружена постать Гебріела ніби знітилася, й тінь суму впала на обличчя, коли він обережно присів на ліжко.

– Як ти знайшов мене?

– Гадала, я відпущу тебе одну у такому стані? Подивися, до чого це призвело.

Він хотів доторкнутися до пов’язки на лобі, але дівчина відвернулася.

– Я можу домовитися і сьогодні ж забрати тебе додому.

– Ні, – голос Ліліан був твердим, як ніколи. – Мені не потрібна твоя допомога.

– Не впирайся. Розумію: ти ображена й вважаєш себе ошуканою, але це мине. Ми ж сім’я, мила…

– Ніяка ми не сім’я. Ти мені навіть не батько. Не хочу тебе знати! Ти брехав мені все життя, використовував, а я, як дурепа, вірила, гадала, що по-справжньому потрібна тобі.

– Ти потрібна мені, Ліліан, правда.

– Тільки щоб ти міг знайти свою вампірську шльондру! – закричала вона.

– Замовкни! Тебе можуть почути.

– Мені байдуже. Ненавиджу тебе, іди геть!

– Ліліан…

– Я залишусь у лікарні. Хочу побути сама, без тебе й твого вічного надзору, і сама вирішити, як мені жити далі. Тому… перевези мої речі в готель. Будь ласка, Гебріеле.

Його серце рухнуло у безодню. Вона ніколи не називала його повним іменем. Ніколи. Ніби залізобетонна стіна вмить виросла між ними. Гебріел розумів, що почасти дівчина має рацію, але не очікував, що її слова так ранять. Він багато чого усвідомив у цю ніч, поки носився на вампірській швидкості крізь зливу околицями, уявляючи картини одну жахливішу за іншу. На мить навіть подумав, що вже ніколи не побачить її, не почує завзятий сміх, не захопиться небувалою для дівчати відвагою, не притисне до своїх тепер порожніх грудей. Полегшення, відчуте ним, коли ціла армія прибиральниць з відрами у руках та місцевими плітками на язиці донесла вранці про невідому дівчину, виловлену лікарем Сміт з річки, можна було порівняти тільки з позбавленням від жаги крові. За всі ці роки, проведені поряд, він прикипів душею до Ліліан і не помітив, коли це сталося, він не мислив себе без неї, її доброти й ласкавої усмішки. Зла іронія полягала у тому, що він їй був ніхто. Так, він дав своє прізвище, виростив і виховав як умів, але все одно залишився ніким, вірніше, навіть гірше –  тим, хто використав її для своїх цілей. Ліліан – людина, яку він позбавив власної долі. І вона мала рацію – він повинен відпустити її, вона має право жити своїм життям, жити так, як хоче. І він буде останньою сволотою, якщо не дасть їй цей шанс. Проте він був не в змозі відмовитися від неї остаточно. Він, як і раніше, приглядатиме за нею, тільки здалеку. Він не міг вирвати її зі свого серця, як би не хотів. Але інколи найкраще, що ти можеш для когось зробити, – це триматися від нього подалі.

– Я зніму для тебе квартиру. Але знай – ти все одно не втечеш.

– Я не збиралася тікати, – дещо розгублено заперечила Ліліан, бо не очікувала, що Гейб так легко погодиться. – Я просто повинна розібратися, сама. І… ось, – вона взяла з тумбочки підвіску, – можеш забрати.

– Ти що, втопила останні залишки розуму разом з машиною? – скрикнув Андервуд. Він узяв прикрасу й повісив їй на шию. – Ніколи не знімай її. Тут котяче око – захист від вампірських сил. Крім того, ця річ дісталася тобі від батьків.

– Що?! І ти мовчав?

– Пробач, – стенув плечима, – вона все одно нікчемна.

– Чому?

– Навіть відьма не змогла пробитися крізь бар’єр і побачити, кому вона належала. 

Ліліан притисла до грудей прикрасу, ніби це була жива істота. Потім вперто стисла губи, що мало означати повну рішучість діяти.

– Якщо вона дійсно належала моїм батьками, то мені допоможе їх відшукати.

– Звісно, у тебе все вийде, – Гебріел узяв її долоні у свої, – я вірю в тебе.

– Дякую, – ледве чутно прошепотіла Ліліан, відвернувшись, щоб приховати сльози. Коли знову хитнула головою, від похмурого Гебріела не залишилося й сліду. 

– Шкода, що ти відмовляєшся від крові, лише одна крапля на рану – і була б, як новенька, і вже сьогодні вибирала б квартиру.

– Крапля лікує – ковток вбиває, – разом сказали вони. Це було перше, чого навчив Гебріел Ліліан, коли вона поцікавилася процесом перетворення.

Сумно всміхнувшись, дівчина додала:

– Я довіряю твоєму смаку. А теперь, якщо не заперечуєш, я хотіла б відпочити.

– Звісно, мила. Зайду пізніше, принесу все необхідне. І відпочинь гарненько – до школи все одно треба буде ходити.

Гебріел акуратно причинив за собою двері. 

Терміново. Впитися. У чиюсь. Шию. Пошматувати глотку й відірвати голову до біса!

Боже, так гидко від не почувався ще жодного разу відтоді, як Камілла зникла. Ліліан, це вперте дівчисько, вирила у його душі колодязь, наповнила любов’ю, а потім наплювала туди. Попри весь його гнів і бажання відшмагати її як слід, він не міг дозволити їй залишитися зовсім одній у цьому місті. Він нутром чув наближення небезпеки. Нехай Ліліан здається, що вона доросла та самостійна і що він дав їй волю, але ж він, на щастя, не перший рік живе на світі. Коли вона зрозуміє, що не впорається сама, обов’язково повернеться. Це все, на що лишалось сподіватися.

***

Індіанська красуня з густо підведеними очима і товстезними сивими косами з підступним виразом обличчя поглянула на відвідувача.